Розділ 13

— Ну як тобі? — запитує демон, повертаючись до мене.

— Вражаюче, — визнаю я, хоча серце досі скажено калатає. — Але ти міг би обійтися без театральності. І куди ти подів бороданя?

Люціан недбало знизує плечима, наче це зовсім не важливо.

— Театральність — це моє все, — він повертається до коня і граційно застрибує в сідло. — Інакше який сенс бути демоном?

Ми знову рушаємо в дорогу, але я все ще озираюся назад, боячись, що мисливці повернуться. Та ліс мовчить, лише вітер грається в листві.

До вечора ми зупиняємося біля невеликого струмка. Я з полегшенням зіскакую з коня, розминаючи затерплі ноги, а Люціан тут же починає скиглити.

— Цей ліс надто вологий, — бурчить він, оглядаючи галявину. — А де нормальна трава? Всі пеньки відсиріли. Навіть каміння заросло мохом. На чому сидіти?

— Ти демон чи розбалуваний принц? — фиркаю я, розкладаючи речі. — І взагалі, ти можеш відпочивати у своєму дзеркалі. Хіба ні?

— Можу, але не хочу, — заперечує демон.

Я закочую очі й починаю розпалювати багаття, ігноруючи його нарікання. Раді вистрибує з сумки й береться обнюхувати все навколо, а я думаю про те, що староста явно не заспокоїться. Якщо він послав за мною мисливців раз, то пошле і вдруге. І втретє. Поки не доб’ється свого.

Хіба що… якщо ми підемо далеко від Зеленоріччя… В Лондон... Шукати мене в Лондоні — це божевілля і абсурд. Брюк, як би він не злився і не жадав помсти за сина, не піде на це.

— До речі, ти не думаєш, що ці твої роги й вуха виглядають занадто… не по-людськи? А нам зараз не варто привертати зайву увагу. Ми в будь-який момент можемо когось зустріти. — підмічаю я. Треба було давно про це сказати. 

Люціан замислюється.

— Що ж, не можу з цим не погодитися, відьмочко.

Він клацає пальцями, і несподівано всі демонічні риси зникають. Тепер він виглядає просто як молодий, чортівськи гарячий і привабливий чоловік. Його смаглява шкіра й білозуба усмішка притягують погляд. Клянусь Сатаною, у його темних очах палають справжні пекельні іскри. А ці міцні плечі…

— Я все чую, відьмо. Думай тихіше, — усмішка Люціана розтягується ще ширше.

Я відчуваю, що вже горю. На щастя, не на багаті, але глибоко всередені. І мої щоки — так точно! Я різко відводжу погляд і ненавиджу демона за те, що він знову заліз мені в голову.

— Іди в пекло, — шиплю.

— Я там уже був. Непогані умови, але курорт на Землі подобається мені більше.

Наступного ранку ми продовжуємо шлях, але не проходимо й кількох годин, як дорогу нам перегороджують троє чоловіків у пошарпаному одязі.

— Знову мисливці Брюка? — подумки ахаю я, вдивляючись у них.

— Та ні, — у моїй голові знову звучить голос Люціана. — Це не мисливці, а лісові розбійники. Ну нарешті якесь різноманіття!

Один із них стискає сокиру, інший — іржавий меч, а третій тримає лук із натягнутою тятивою. Їхні обличчя частково приховані під брудними каптурами, але очі виблискують жадібністю.

— Ану злазьте з коней, — гарчить той, що з сокирою. — Гаманці, зброю, все сюди. І швидше, якщо жити хочете.

Я напружуюся, але Люціан, замість того щоб насторожитися, ледве не позіхає.

— Ох, примітивні сучі сини, — тягне він, зіскакуючи з коня. — З примітивними погрозами. Не могли придумати щось оригінальніше? Звучите, наче з книги. Дуже поганої книги. 

Розбійники перезираються, явно збиті з пантелику. Я шепочу йому:

— Люціане, не починай…

Але пізно. Він уже крокує прямо до них, розкинувши руки, знову наче актор театру.

— Давайте я вам допоможу, — каже він із удаваною серйозністю. — Наприклад, так: «Віддайте нам усе, або ваші душі вічно палатимуть в пекельному вогні!». Уже звучить краще, правда?

Той, що з луком, не витримує й випускає стрілу. Я зойкаю, але Люціан ловить її в повітрі, навіть не кліпнувши, а потім демонстративно ламає навпіл.

— Це все, на що ви здатні? — насмішкувато питає він.

Розбійники здивовано переглядаються. А потім починається хаос. Люціан клацає пальцями, і їхня зброя раптом розжарюється до червоного. Чоловіки завивають від болю, кидаючи сокиру та меч, а лучник випускає лук і починає гикати від жаху.

— Гик! Гик! Що за… гик! — він хапається за горло, а його товариші подаються назад.

Згадую Фіннегана. У мене дежавю.

— Прокляття! — реве той, що з сокирою, й, спотикаючись, кидається в кущі.

— Демон! — з вереском тікає другий.

Лучник, усе ще гикаючи, дивиться на нас круглими очима, а потім непритомніє прямо посеред дороги.

Я переводжу погляд на Люціана, який виглядає до неможливості задоволеним собою.

— Що ж, — каже він, потираючи руки. — Здається, я сьогодні в ударі.

— Ти нестерпний, — видихаю я, але губи мимоволі смикаються в усмішці.

— Знаю, — він підморгує. — А тепер поїхали, відьмочко. Лондон чекає.

Ми залишаємо розбійників позаду — одного без тями, а двох десь у хащах — і продовжуємо шлях. Але я знаю: це лише початок. Мисливці старости десь поруч, а Люціан, попри всю свою силу, залишається найбільш вибагливим попутником, якого тільки можна уявити. І все ж, із ним спокійніше. Принаймні, поки він знову не вирішить влаштувати дурнуватий спектакль.

Ліс знову змикається навколо нас, огортаючи тишею, яку порушують лише стукіт копит і шурхіт листя. Я нарешті починаю розслаблятися, думаючи, що на сьогодні пригод вистачить. Але тут Раді раптом напружується в сумці, її шерсть стає дибки, а жовті очі блищать насторожено. Я повертаюся до Люціана, щоб запитати, чи він нічого не відчуває, але слова застрягають у горлі.

Позаду, в густій тіні дерев, майнула постать. Не мисливець, не розбійник — щось інше. Високе, згорблене, з довгими пазуристими лапами, що волочаться по землі. Воно не женеться за нами, а просто стоїть, спостерігаючи. Очі — два тьмяні вогники — стежать за кожним нашим рухом. Холод пробирає до кісток, і я розумію: це не люди Брюка. Це щось набагато гірше.