Розділ 12

Ліс тягнеться безкінечно, ніби живе створіння, що дихає вогкістю і шепоче гілками про наші біди. Коні йдуть рівно, але мені постійно здається, що за нами стежать. Втім, Люціан їде розслаблено, ніби вся дорога належить йому. Що ж, якщо демон не хвилюється (а його чуття набагато гостріше за моє), то чи є сенс хвилюватися мені?

— Ти поводишся підозріло тихо, — зауважує Люціан, ліниво вдивляючись у дорогу. — Що сталося, відьмочко? Вже передумала їхати?

— Передумала б, якби за мною не гналися головорізи з факелами й вилами, — бурчу я. — Але раз вибору немає, я сподіваюся, що ти не додаси нам проблем.

Він удавано ображено цокає язиком.

— Проблем? Я? Ти мене з кимось плутаєш. Я взагалі найідеальніший супутник. От поглянь: я не скаржуся, не питаю, коли привал, не прошу зупинитися попісяти…

— Ну так, звісно, — закочую очі. — Не скаржишся, окрім тих випадків, коли тобі холодно, нудно, коли не подобається їжа чи смак води, і коли ти не можеш знайти зручну позу в сідлі.

Люціан примружується.

— Я вибагливий. А ти нудна.

Я видихаю, переконуючи себе, що в столиці, можливо, позбудуся його. Хоча… не впевнена. Він надто хитрий. Навряд чи мені вдасться просто взяти й розвіяти його за вітром. А про те, щоб випустити його з дзеркала... Ми досі застрягли на одному місці. Не впевнена, що щось-таке вийде. 

Ми їдемо далі, і ліс стає густішим, а тіні — довшими. Вітер завиває між деревами, і я мимоволі напружуюся, вслухаючись у кожен шерех. Десь у далечині лунає хрускіт, і я різко озираюся, але бачу лише темні силуети стовбурів.

— Розслабся, відьмочко, — тягне Люціан, помітивши мій погляд. — Це просто білка. Або ведмідь. Або мисливці старости. Хто знає?

— Дуже смішно, — огризаюся я, але серце все одно стискається. — Якщо це справді мисливці, то я не хочу перевіряти, наскільки добре вони метають списи.

— О, не переймайся, — демон ліниво махає рукою. — По-перше, навряд чи в них будуть списи. Швидше, вила. І якщо що, я їх налякаю. У мене талант до цього. Пам’ятаєш Фіннегана?

Я хмикаю, але нічого не відповідаю. Так, талант у нього є. Тільки от його витівки зазвичай закінчуються тим, що мені доводиться розгрібати наслідки.

До вечора ліс починає рідшати, і я вже сподіваюся, що ми вийдемо на відкриту місцевість, де можна буде зітхнути вільніше. Але тут Люціан різко зупиняє коня і театрально морщиться, ніби від неприємного запаху. Проте в повітрі нічого не змінилося. Під ногами немає навіть кінського гною.

— Що? — насторожуюся я.

— Пахне неприємностями, — він усміхається. — І ще… їдким чоловічим потом і кінською шерстю. Здається, нас наздоганяють.

Я стискаю повіддя, озираючись. Спочатку нічого не бачу, але потім чую віддалений тупіт копит і приглушені голоси, гавкіт собак. Вони близько. Занадто близько.

— Це мисливці? — шепочу я, відчуваючи, як холод пробігає по спині.

— Скоріше за все, — Люціан знизує плечима, ніби це його анітрохи не хвилює. — Не думав, що вони такі наполегливі.

— Ти не в курсі, що якщо хтось вважає тебе відьмою, то гнатиметься до останнього? — Я люто озираюся.

— Чесно кажучи, востаннє, коли за мною гналася розлючена юрба, все закінчилося кривавою різаниною. І я був єдиним, хто вижив.

"Убивши всіх," — явно забув додати демон.

— Дуже надихаюча розповідь! — відповідаю. — І що нам зараз робити? — кидаю на нього погляд, сподіваючись, що в демона є план.

Звуки погоні наближаються.

— Бігти, звісно, — він ліниво потягується в сідлі. — Або сховатися. Але це нудно. Давай краще влаштуємо їм невеличкий сюрприз.

Я хочу заперечити, але часу немає. Тупіт стає голоснішим, і з-за дерев вже видніються постаті вершників — людей п’ять, у грубих плащах, з факелами та зброєю. Один із них, судячи з масивної фігури та довгої бороди, точно той громила, якого староста найняв ще торік, щоб ловити вовків. Тепер, схоже, він полює на мене. Цікава градація: від полювання на хижаків до полювання на відьом і демонів...

Моя бідна Раді забилася в сумці, притиснула вуха, наїжилася й шипить.

— Люціане, роби щось! — шиплю я, паніка підступає до горла.

— Ох, яка ти нетерпляча, — зітхає він, але все ж таки спритно зіскакує з коня. — Гаразд, побуду героєм. Але май на увазі, я потім вимагатиму подяку. І тобі варто приділити цьому належну увагу.

— Просто рухайся! — гаркаю я.

Демон усміхається, а потім робить крок уперед, розкинувши руки. Повітря навколо нього починає тремтіти, і я відчуваю укол енергії — демон явно щось задумав. Магія пронизує навколишній ліс.

Мисливці наближаються, їхні голоси вже розбірливі: грубі викрики та прокльони на мою адресу.

— Стійте, де стоїте, виродки! — ричить бородач, натягуючи повіддя. — Ей, ти! — звертається він до Люціана. — Віддай відьму, і, можливо, ми залишимо тебе в живих!

І тут бородач бачить роги… і загострені вуха. Він одразу розуміє, що перед ним не людина.

— Демон! Відьма змовилася з демоном! — кричить він. — Схопити їх живими або мертвими! Але Емма більше потрібна Брюку живою!

Люціан навіть не звертає на весь цей галас уваги. Він повертається до мене й підморгує.

— Дивись і вчись, відьмочко.

Він клацає пальцями.

Спочатку нічого не відбувається, і я вже починаю нервуватися, адже мисливці все ближче, та й налаштовані вони явно недружелюбно. Але раптом із землі виривається густий чорний туман, огортаючи всіх. Коні ворогів у паніці починають іржати та ставати дибки, а самі чоловіки кашляють і лаються, намагаючись розгледіти хоч щось у цій імлі.

— Що за дідько?! — репетує бородач, розмахуючи мечем.

— Це все демон!!! — верещить інший.

І тут із туману долинає низьке, утробне гарчання. Не справжнє, звісно, — я-то знаю, що це Люціан грається у свої демонічні витівки. У тумані з’являються величезні очі, що світяться кривавим світлом. Виглядає це настільки моторошно, що навіть у мене пробігають мурашки по спині, хоча я чудово знаю, що все це просто проділки Люціана, і мені вони не зашкодять.