Розділ 11

Ми їдемо крізь густий ліс, сховані від очей переслідувачів, і я все ще відчуваю, як серце гупає після втечі. Коні дрібною риссю рухаються вузькою стежкою, їхнє дихання клубочиться парою в прохолодному нічному повітрі. Раді згорнулася клубочком позаду мене в сідлі, її чорні очі поблискують у темряві.

Люціан, як завжди, сидить у сідлі з виглядом істоти, якій абсолютно байдуже. Його усмішка ледача, а погляд – насмішкуватий. Спина рівна, широка й міцна. Навіть крізь тканину я бачу пружні м’язи, і це занадто приємне видовище...

Демони створені, щоб спокушати. Я постійно нагадую собі про це, коли дивлюся на Люціана. На його смагляву шкіру, що виблискує в світлі місяця. На широкі плечі та сильні стегна. Часом я надто сильно хочу зазирнути під його одяг...

— На що задивилася, відьмочко? — питає демон.

Я миттєво червонію.

— Ані на що. Просто задумалася.

— Та ну?

— Саме так. Стільки всього сталося за останні дні, є над чим подумати.

Він усміхається кутиком губ.

— Насолоджуєшся свіжим повітрям свободи?

— Насолоджуюся тим, що не горю на вогнищі.

— Це теж хороша причина, — знову хмикає він і раптом, ніби щось згадавши, дістає з-за пазухи складений удвічі аркуш. — О, точно. Це тобі.

Я дивлюся на нього з подивом.

— Що це?

— Лист.

— Від кого?

Люціан знизує плечима, простягаючи його мені.

— Я ж не читав.

— Серйозно?

Я йому не вірю. Щоб демон і не прочитав чужого листа? Це звучить, як погано зшита брехня.

Я вихоплюю в нього аркуш і розгортаю.

— Де ти його взяв? — запитую попутно.

— Лист прийшов, поки ти сиділа в темниці, — безтурботно відповідає він. — Узагалі забув про нього, якщо чесно.

— Ти забув?!

— Буває. У мене було багато справ. Наприклад, рятування твого життя.

Я вже збираюся висловити йому все, що думаю про його «пам’ять», але погляд падає на почерк на конверті. Він... знайомий.

Занадто знайомий.

Неможливо.

Я розриваю конверт, витягаю лист, пробігаю очима перші рядки... і мене кидає в холодний піт.

«Доню моя,
Вітаю, ти жива. Це вже краще, ніж я очікувала. Сподіваюся, ти не надто облажалася, поки я була відсутня».

Я перестаю дихати.

«Допускаю, що зараз ти в шоці, але, на жаль, у мене немає часу гладити тебе по голові й говорити, як я скучила.
Все, що ти знала — брехня. Я не померла. Мене забрали».

Голова гуде. Я перечитую це знову.

«Я не знаю, скільки у мене залишилося часу, тож слухай уважно: якщо хочеш дізнатися правду, знайди мене. Лондон. Королівський двір.
Поспішай, поки ще є що рятувати».

В кінці жирний розчерк:

«З любов’ю,
Твоя мати».

Я витріщаюся на лист, відчуваючи, як у животі холоне.

— Оу, — протягує Люціан, заглядаючи через плече. — Ну, тепер зрозуміло, в кого ти.

Я піднімаю на нього погляд, і він бачить, що мені не до жартів.

— Це неможливо, — шепочу я. — Вона мертва.

— Ну, явно не зовсім, раз пише тобі листи, — підмічає демон.

Я намагаюся це усвідомити. Мама жива. Вона чекає мене в Лондоні. Але як?! Чому?! Якщо вона весь цей час була жива, чому в Зеленоріччі стоїть її могила?! Чому вона не зв’язалася зі мною раніше?!

Я в паніці перечитую лист, ніби від цього з’являться відповіді.

— Ей, дихай, відьмочко, — тягне Люціан, ліниво потягуючись у сідлі. — Ти так бліднеш, що скоро зіллєшся з місяцем.

Я машинально стискаю лист у руках.

— Це... Це помилка. Або якийсь жорстокий жарт.

— Навряд чи, — байдуже коментує демон. — Я відчуваю запах від листа. Це точно душок вашої сімейки. Вашу кров я ні з ким не переплутаю.

Люціан говорить так спокійно, ніби ми обговорюємо погоду. Мене це бісить.

Я важко зітхаю.

— Значить, не жарт. Але чому вона не написала раніше? Чому я стільки років думала, що її нема?!

— Ох, не знаю, може, бо вона була зайнята? — ліниво бурчить він. — Зрештою, її ж «забрали». Не схоже, що вона сиділа, попиваючи чай, і роздумувала, чи написати дочці пару рядків.

Його тон колючий, але в словах є сенс. Моя мати в полоні? Це все якось занадто дивно!

Я ковтаю клубок у горлі.

— Лондон...

Лондон. Назва звучить важко, як камінь, що придавив мені груди. Королівський палац. Серце королівства.

— Хм, ти виглядаєш так, ніби тільки-но згадала, куди тобі треба їхати, — зауважує Люціан, спостерігаючи за моєю реакцією.

— Це ж палац, Люціане! — видихаю я, відчуваючи, як по спині пробігає холодок. — Палац! Я не можу просто так туди заявитися!

— Звісно, можеш. Дивись, — він театрально жестикулює. — Просто приїжджаєш, стукаєш у ворота і кажеш: «Добрий вечір, я відьма, впустіть мене до моєї матусі».

— Ти нестерпний!

Він сміється. Але мені зовсім не смішно. Я знову опускаю погляд на лист.

«Поспішай, поки ще є що рятувати».

Що вона мала на увазі?

Я нервово прикушую губу. В голові хаос, емоції скачуть, але одне я знаю точно — я не можу це ігнорувати. Повинна їхати.

— Ти справді зібралася в столицю? — питає Люціан, ніби читаючи мої думки.

— Так, — твердо відповідаю я.

Він фиркає.

— Ти впевнена, що не вляпаєшся в ще більші неприємності?

Я зі стогоном задираю голову до неба.

— Я вже приречена на спалення, потрапила в темницю, втекла з демоном, і нас, напевно, переслідує зла орда Джона Брюка. Тож…

Я кидаю на нього погляд.

— Що мені втрачати?

Люціан самовдоволено усміхається.

— Ну, в такому разі… їдемо в Лондон, відьмочко.

Я нервово стискаю повіддя.

Ця поїздка змінить усе. Я відчуваю це шкірою.