Розділ 10

Моє п’яте чуття впевнене, що сьогодні буде град. Я стою біля вікна, дивлячись на темніюче небо, і думаю, що моє життя от-от завалиться так само, як лід із цих важких хмар.

Ззовні чути крики. Крізь скло бачу, як хтось із селян, що повернулися з пошуків, розмахує в повітрі брудними чобітьми Фіннегана. Поряд другий тримає пасмо закривавленого русявого волосся.

— Ось що залишилося від бідного хлопця! — голосить жінка, заламуючи руки. — Вовки його зжерли, а все через цю відьму!
— Вона зачарувала його, а потім відправила на загибель! — підхоплює хтось інший.

Я добре чую голоси.

— Люблять же місцеві красти чужі заслуги, — шепоче Люціан у моїй голові. — Та й що вони так вчепилися в цього хлопчиська? Я взагалі здивований, що він дожив до свого віку.
— Замовкни, — відповідаю я так само подумки.

Натовп скаженіє, і я розумію, що справа пахне смаженим. У прямому сенсі.

— Треба спробувати їм пояснити… — кажу я.
— Не виходь надвір, — велить Люціан. — Це погана ідея, відьмочко.
— Що ж мені, забарикадуватися у власному будинку? — піднімаю брову, дивлячись на кота. — Тим більше, це ж не фортеця. Двері ледве тримаються. Її й дитина виб’є…

Я зітхаю й виходжу на подвір’я.

— Це клята погана ідея, Еммо! — гримить у голові голос демона.

І тут же, мов блискавка, з розлюченого натовпу виринає староста Брюк, і його обличчя червоніше, ніж наливне яблуко.

— ВЗЯТИ ЇЇ! — гарчить чоловік.

Всередині все стискається.

Люди кидаються до мене. Я намагаюся відступити, але мене хапають за руки, боляче викручуючи їх назад.

— Пуcтіть! Ви не розумієте! — кричу я, але мене не слухають.

— Відьма!
— Проклята відьма!
— Довела сина старости!
— Чорна вдова!
— Відьма!
— Спалити її!

З усіх боків чути знайомі, майже рідні голоси. Зрада цих людей, що зрада власної сім’ї. Не можу повірити, що вони так легко й швидко забули все, що я для них зробила!

— Благаю! Дозвольте пояснити!

Але мене не слухають.

Натомість мене тягнуть через село до кам’яної в’язниці біля старого пагорба.

Бруд липне до ніг, стражники грубо тримають мене за руки, а натовп супроводжує нас, знову й знову викрикуючи звинувачення:

— Відьма! Чаклунка!
— Це вона його вбила!
— Спалити!

Серце шалено калатає. Я пручаюсь, вириваюся, намагаюсь утекти.

— Відпустіть мене! — кричу я. — Ви не знаєте, що робите!
— О, знаємо, — гарчить один із чоловіків, що тримає мене за плече. — Ми знаємо, що ти принесла нещастя в наше село!
— Він сам утік! — волаю я, але у відповідь чую лише злобний гомін натовпу.

Попереду вже видніються важкі ворота темниці.

— Будь ласка, ви помиляєтесь! — намагаюся знову, але мої слова тонуть у гулі голосів.

Я відчуваю удар у спину — хтось штовхає мене всередину, і я падаю на холодну кам’яну підлогу.

Залізні двері з гуркотом зачиняються.

Я підскакую, кидаюся до них і щосили гамселю кулаками.

— ВИ НЕ МОЖЕТЕ ЦЬОГО ЗРОБИТИ!

Але за дверима вже лунає голос старости.

— Ти згориш на світанку, відьмо. Готуйся до Суду Єдиного Бога.

Я застигаю.

Згориш.

На світанку.

Холод розтікається тілом.

— Ви не можете! — мій голос зривається на хрип. — Це неправда! Я нікого не вбивала!
— Убивця завжди заперечує свою вину. — Староста говорить рівно, з холодним тріумфом. — Із світанком ти постанеш перед вищим судом.

Потім його кроки віддаляються.

Я повільно опускаюся на підлогу.

Боже.

Мене спалять.

Справжній страх приходить не одразу. Спочатку — він як крижана грудка в грудях, що сковує рухи, змушує тіло тремтіти. Потім — повільно розповзається венами, паралізує.

Мене спалять.

Я заплющую очі й впираюся чолом у коліна.

Може, це просто сон. Може, я зараз прокинуся, опинюся у своїй хаті, а Фіннеган так і смердітиме на моєму дивані. Або його взагалі не буде в моєму житті. Як і Люціана. Люціан?

— Ти мене чуєш? Допоможи. Прошу, — звертаюся до демона.

Але у відповідь лише тиша. Його немає поряд…

Холодна кам’яна підлога, сире повітря і брязкіт кайданів на зап’ястях надто реальні.

Я потрапила в пастку.

Час тягнеться нестерпно довго.

Мене ніхто не навідує.

Я сиджу, обійнявши себе руками, і намагаюся згадати все хороше, що було в моєму житті.

Маму. Дитинство. Вечори, коли бабуся вчила мене варити зілля.

Страшно.

Колись я помру, але я не думала, що це станеться ось так.

Я навіть не знаю, скільки минуло часу, коли чую наближення кроків. Напевно, вже ранок. Я повільно піднімаю голову.

Двері зі скрипом відчиняються.

На порозі стоїть Люціан, схрестивши руки на грудях. У своїй істинній формі з рогами і в чортівськи спокусливому чорному шкіряному плащі.

— Відьмочко, ти виглядаєш так, ніби побачила привида, — усміхається він.

Я дивлюся на нього широко розкритими очима.

— Ти… Ти прийшов?
— Звісно. — Він притуляється до косяка. — Я ж обіцяв, що не дам тобі померти. Чи не обіцяв… Не пам’ятаю. Але в будь-якому разі я тут, — усміхається.

— І ти нарочно чекав до останнього?!
— Авжеж. Мені хотілося подивитися, як ти запанікуєш.

Я захлинаюся від люті.

— ТИ… ПОКИДЬОК!

— Дякую. А тепер ходімо, поки на твою істерику не збіглися всі місцеві.

Він клацає пальцями — кайдани самі падають з моїх рук.

Я дивлюся на нього в заціпенінні.

— Міг би зробити це раніше…

— Так, але де тоді драма?

Я зціплюю зуби.

— Потім уб’ю тебе, демоне.

— Ти не вб’єш того, хто щойно врятував тобі життя.

Люціан бере мене за руку й виводить із камери.

Я відчуваю, як до горла підкочується клубок.

Я жива. Я жива. Але що буде далі?