Розділ 8

Весілля… Яке гарне слово. Для більшості дівчат воно сповнене очікувань, мрій та надій.

Я ніколи не марила весіллям запоєм. Я знала, що рано чи пізно, мабуть, все-таки знайду кохання і вийду заміж. Але, як виявилося, в Зеленоріччі зробити це непросто. Навіть неможливо. Принаймні, для мене.

І ось тепер я стою перед дзеркалом у весільній сукні, готуючись виходити за Фіннегана Брюка, і думаю, як все докотилося до цього моменту.

Після неприємного випадку з місіс Хадсон і ще кількох словесних спроб змінити долю, Брюк загнав мене у кут. Він сказав, що якщо я негайно не прийму його пропозицію, то завтра на світанку шукатиму собі нове місце для життя. Тягнути далі стало неможливим.

І я сказала фатальне ТАК.

Весілля відбувається у храмі. Ну, як у храмі — у старій каплиці, де стеля от-от завалиться, а вицвілі ікони дивляться з німим осудом. Мені навіть здається, що в очах одного святого образу точно є обурене та стривожене: «дитя моє, ти серйозно?!»

Я виходжу до вівтаря, зображаючи покірність. У душі ж молюся Єдиному Богу про диво. Або хоча б про землетрус. Маленький, точковий, прямо під ногами Фіннегана.
Якщо стелі сьогодні судилося обвалитися, то будь ласка, нехай прямо на недолугого нареченого!

Раптом у голові розноситься шовковистий голос:

— Не нервуй, відьмочко. Все йде просто ідеально.

Я здригаюся. Люціан. Ну, звісно, він не міг упустити шанс познущатися з мене.

— Забирайся з моєї голови! — подумки шиплю я.

— Нізащо. Я ж демон, мала. Тим більше, тепер ми з тобою духовно пов’язані. Я навіть бачив твої сни. Повинен визнати, видовище доволі… незвичне. Особливо той пристрасний напівголий священник серед фіолетової пустелі…

Я мало не задихаюся від злості та сорому, щоки розквітають рум’янцем. Цей мерзотник мене принижує!
Але раптом відчуваю на собі пильний погляд старости. Згадую, що треба зображати щасливу наречену, й натягую криву нервову усмішку.

Жах.

Люціана ніде не видно, але моя душа підказує, що він десь поряд. І точно, ковзнувши поглядом по гостях, я помічаю чорного кота, що чинно сидить серед запрошених.

— Ти серйозно сидиш на моєму весіллі у котячому вигляді? — надсилаю чергове німе повідомлення.

— Ну а як же! Все-таки, важлива подія. Я навіть подумав підкинути трохи вогнику, але вирішив, що ти й так впораєшся.

Я подумки проклинаю його. Хоча, здається, це не працює, якщо мова йде про вже прокляте створіння.

Тим часом священник промовляє щось про вічне кохання, про вірність у шлюбі та важливість взаємної поваги.

О, так. Я вже точно поважаю свого майбутнього чоловіка. Просто всім серцем.

Фіннеган червоніє, бурмоче обітниці. Щось про те, як буде мене кохати й захищати.

Староста свердлить мене поглядом. Я змушую себе усміхнутися.

Клятви сказані. Обітниці дані. Тепер ми, — борони Боже! — чоловік і дружина…

Після церемонії ми вирушаємо до весільного столу, накритого найкращими продуктами Зеленоріччя. А саме: хлібом, козячим сиром, вареною куркою і — розкіш! — навіть бочечкою пива.

Я ледь стримуюся, щоб не впасти обличчям у їжу від стресу. Але тут відбувається щось дивне.

— ІК! — розноситься пронизливий звук.

Я піднімаю погляд. Фіннеган червоніє і давиться пивом.

— ІК!

Він ікає ще голосніше.

— ІК-ІК-ІК!

Усі гості перестають жувати. Староста хмуриться.

Фіннеган намагається щось сказати, але…

— Ік-ік-ік-яяя-я-я! Ік-и-и-и!

Він заїкається. Потім — задихається.

Я округлюю очі. Ну ні... Що відбувається?! О Господи, невже це… знову витівки Люціана?! Тільки не тут, не при всіх!

— Він подавився?! — хтось із гостей підхоплюється.

Люди шумлять і панікують. Поміж рядами столів несеться, спотикаючись і підтримуючи пояс штанів на круглому животі, старий лікар. З іншого боку до Фіннегана біжить його батько.

— У їжі була отрута! — в жаху вигукує хтось за столом, і гості в паніці відштовхують тарілки та перекидають кухлі.

Фіннеган закашлюється, хапається за груди й падає з-за столу, втрачаючи свідомість.

Тиша.

Усі дивляться на мене.

Я дуже хочу сказати, що це не я. Що я ні до чого. Що я навіть не бажала його смерті (не зовсім).

Але замість цього я підводжуся і спокійно промовляю:

— Може, віднесемо його в прохолодне місце? Я огляну його там…

Прокляття, це звучить диявольськи підозріло. Наче я все заздалегідь спланувала. Селяни дивляться на мене з недобрим прищуром, а Люціан вибухає сміхом у моїй голові. Мені хочеться схопити демона за невидимий хвіст, але ситуація відволікає від цього бажання.

Гості нажахані.

Староста підводиться, наче грозова хмара. Його погляд змушує мене подумки скласти заповіт.

— Це ти, — майже шипить він.

Це дуже, дуже погано! Якщо з Фіннеганом щось серйозне — мені кінець.
І все ж, я захищаюся:

— Що ви таке кажете? — з мене виривається істеричний смішок. — Ви що, серйозно думаєте, що я вбиваю чоловіків просто за весільним столом?

Гості дивляться на мене вже з явною ворожістю, підбурені словами старости.

— Запахло смаженим, — з іронією повідомляє демон у моїй голові.

— Він дихає, — про Фіннегана каже лікар. — Схоже на звичайний непритомність. Може, він перевтомився?

Я зітхаю з полегшенням. Принаймні, він не мертвий. Не те щоб я не хотіла стати вдовою в день весілля, просто ще менше я хочу стати відьмою-вбивцею в очах простого народу.

Люціан знову сміється.

— Перевтомився, кажете? — весело промовляє він у моїй голові. — Ну, не дивно. Ти ж у нас дама рокова.

Я хочу вбити демона. Своїми. Руками.
З усього, що відбувається, його коментарі мені зараз найменш потрібні!