Розділ 7

— Це все ти! Через тебе і твої демонічні трюки я витратила останнє любовне зілля, яке могло мене врятувати, на місіс Хадсон! — я просто в люті.

Хочеться знову схопитися за мітлу і накинутися на нього. У скронях пульсує, а в голові такі непристойні слова, що якби я зараз виписала їх у книгу, її через розпусність назвали б «Книгою Сатани». А потім спалили б, разом зі мною.

— Любиш же ти перекладати відповідальність, відьмочко, — вальяжно й нахабно відповідає демон, закинувши ноги на стіл.

Мені вистачає зухвалості хоча б зі злістю скинути його начищені туфлі з дерев’яної поверхні. Знову лупити його чимось я не наважуюся, хоча під рукою лежить чудова кочерга.

У місті панує переполох, я чую шум навіть зараз, крізь відкрите вікно. Страшно уявити, що так палко обговорюють селяни. Їхні голоси зливаються у нерозбірливий потік.

— І взагалі, ти сама винна, — продовжує Люціан. — Це ж ти не додумалася підлити любовне зілля самому Фіннегану, щоб твій план спрацював напевно. А ще ти замахнулася на мене, могутнього і древнього демона, мітлою.

— Не такий уже ти й могутній, раз застряг у дзеркалі на кілька поколінь моєї сім’ї! — огризаюся у відповідь.

Демон похмурніє й стискає зуби. У мене сильніше починає боліти голова. Розумію, що чим більше сварок між нами, тим гірше. Конфлікти точно не допоможуть вибратися з тих пасток, у які загнали нас наші життя. Що я, що він — полонені своїх обставин. Нам не можна сваритися — ми повинні діяти спільно.

Але перш ніж я встигаю відкрити рота й спробувати укласти мир із цим бешкетним демоном, у двері люто стукають. Я ахкаю й обертаюся в той бік, і все всередині завмирає. Не знаю, чого чекати після сьогоднішнього видовища на площі з місіс Хадсон і Фіннеганом у головних ролях!

Коли я тікала, бідолашну закохану стару схопили й кудись повели. Але вона до останнього кричала зізнання в коханні розгубленому та шокованому Фіннегану.

Стук такий агресивний, що двері жалібно скриплять, майже плачуть під таким тиском.

Я знову кидаю погляд на Люціана, на мить чомусь навіть сподіваючись знайти в ньому підтримку, але замість демона знаходжу лише порожнечу. За мить чоловік знову кудись зник.

Стук повторюється, б’є, наче молоток по мозку.

— Еммо, відчиняй негайно! — гнівно кричить Джон Брюк. — Інакше я накажу виламати ці кляті двері!