Розділ 4

Нашу із демоном розмову вкотре перериває стук у двері. Ох, якщо це Фіннеган, я за себе не ручаюсь! Повисмикую йому все волосся, і нехай приходить на наше весілля лисий!

Багатозначно дивлюся на Люціана.

— Якщо не хочеш знову сидіти в підвалі, зникни, — велю йому.

Демон закочує очі, і нарешті підкоряється. На його місці опиняється жовтоокий кіт. Гладкошерстий і симпатичний. Це що, виходить, тепер у мене два чорних коти?

— Веди себе пристойно, — прошу у кото-Люціана і йду відчиняти двері.

Цього разу за порогом стоїть місіс Хадсон. Я видихаю. Якби це знову був хтось із Брюків, я б особисто пішла по хмиз для свого вогнища.

— О, місіс Хадсон? Рада вас бачити.

— Мені м знову потрібно зілля м від безсоння, дитинко, — у своїй манері каже старенька і заходить, озираючись.

Вона не вперше у моєму домі. Ця бабця — моя постійна клієнтка. Я привітно їй усміхаюся. Місіс Хадсон добре до мене ставиться: частина закруток у підвалі — її подарунки. Тож я люблю цю жінку.

— Звісно. Зараз усе буде.

— Зачекай м, дитинко, — просить Хадсон. Я зупиняюся, готова уважно слухати. — Моїй м онуці теж дещо треба. У неї м останнім часом часто голова болить.

Я замислююся. Регіна Хадсон — онука місіс Хадсон. Усе дитинство ця забіяка чіплялася до мене з будь-якого приводу: то мої неохайні руки її лякали, то волосся не влаштовувало.

Сама ж Регіна — квітуча троянда в саду непоказних ромашок, а то й зовсім мухоморів. Струнка, з довгим світлим волоссям, великими зеленими очима, округлими формами.

І ще незаміжня!

Майже всі чоловіки Зеленоріччя мріють про неї. Напевно, і малюкові Брюку вона подобається...

Раптом у голову приходить жахливо підла і до біса спокуслива ідея.

— У мене є все, що потрібно, місіс Хадсон. Тільки зачекайте трохи.

Вона киває.

— Звісно м, дитинко. Чекати я м вмію, — хихикає старенька.

Я залітаю в комору, де зберігається більшість мазей, зіль і трав. Судомно перебираю їх, знаходжу те, що мені потрібно.

Останній у запасі флакончик любовного зілля.

Швидко переливаю його в миску.

Чогось бракує.

Головного інгредієнта.

Волосини, крові чи поту Фіннегана.

І як же мені просто зараз це дістати?

Відповідь сама з’являється перед очима:

Люціан у вигляді кота стрибає на полицю. Штовхає банки і склянки, і я підлітаю, не даючи їм упасти.

— Що це ти робиш? — питає демон, пильно дивлячись на миску із зіллям і принюхуючись. — Не схоже на снодійне чи засіб від мігрені.

— Послухай, Люціане. Раз я маю допомогти тобі вибратися з дзеркала, то і ти маєш мені хоч якось допомогти, — переконую я.

Кіт невдоволено позіхає, потягується, і ще одна пляшечка ледь не падає з полиці.

Я буквально ловлю її в повітрі, хмурюся і ставлю на місце.

— Обережніше, Люціане.

Він починає неохоче вмиватися, навмисне ігноруючи мене.

— Ти мене чуєш? Союзництво — це взаємодопомога, — наполягаю.

— Що ти хочеш від мене, відьмочко? Спіймати тобі мишу? — глузує він.

— Ні. Мені потрібна кров, волосина чи піт Фіннегана.

— Ммм, попахує божевіллям, — насмішкувато каже Люціан. — Козявка згодиться?

Він явно знущається!

Я закочую очі.

— Ти мені допоможеш чи ні? — наполегливо питаю, майже шиплю.

— Так і бути, відьмочко. Але не думай, що відтепер я твій вірний слуга і на мене завжди можна покластися.

Я фиркаю.

— Я б у житті не вирішила, що на тебе можна покластися. Навіть якби ти був останньою живою істотою на землі.

Кіт шипить і різко дряпає мою руку у відповідь на зухвалість.

Я ойкаю і грозно дивлюся на демона, а по руці тікає тонка цівка крові.

— От зараза!

Люціан, здається, усміхається, стрибає з полиці й тікає геть.