Розділ 1

Мене звуть Емма, і своє відьомське покликання я відкрила ще в юності, коли мені раз у раз снилися віщі сни, а привиди на вулицях просили про допомогу. Та нічого дивного тут немає, адже моя мама — відьма, бабуся — відьма, прабабуся... ну, ви зрозуміли. Чаклунські здібності передаються в нашій родині по жіночій лінії, і було б радше дивно, якби я не виявилася такою ж.
Колись наша родина жила в столиці, де моя прабабуся, Дафні, була шанованою звіздаркою при королівському дворі. Але якось їй раптово захотілося змінити все, і вона переїхала в село Зеленоріччя, де народила мою бабусю. Вісімнадцять років по тому Дафні несподівано знайшла молодого коханця і знову втекла, а бабуся залишилася жити тут із моєю мамою на руках. Трохи пізніше народилася і я.
Так ми і жили в тихому селі, де кожен знає один одного, і всі проблеми вирішуються за чашкою трав'яного чаю (або чогось міцнішого, залежно від настрою). Мій батько зник, коли я ще була дитиною, а декілька років тому померла й мама. Я залишилася одна, але вирішила продовжити сімейну справу. Моя робота проста: то зніму порчу з корови, яка перестала давати молоко, то передбачу майбутнє дівчині, яка мріє про велике кохання.

Зазвичай, ранок починається з ароматного настою з лісових трав і прогулянки по саду, де лікарські рослини тягнуться до сонця. Але сьогодні все інакше. Я насолоджуюся свіжим повітрям і співом птахів, коли раптом на гілку яблуні сідає ворон із листом у дзьобі. Придивляюся: на конверті печатка моєї прабабусі. Серце тьохкає: що могло трапитися? Прабабуся не писала мені вже цілу вічність!

Насправді, вона не з тих, хто підтримує зв'язок із родичами. Думаю, Дафні завжди лякало, коли її називали бабусею, а слово «прабабуся» для неї схоже на анафілактичний шок. І тим не менше, вона щось від мене хоче, раз прислала ворона.
Розгортаю шурхотливий пергамент і дізнаюся страшну новину: «Люба Емма, якщо ти читаєш ці рядки, значить, мене немає в живих».

Схоже, на 87-му році свого життя прабабуся відійшла на той світ.  Перечитую рядок ще кілька разів, намагаючись усвідомити. Раніше я вважала, що Дафні переживе всіх нас... Серце стискається з натяком на смуток, але розумію, що не можу відчути горе повною мірою: я занадто погано знала прабабусю.
Пам'ятаю, якось вона приїхала з єдиним подарунком: особливим зіллям від прищів. Мені було 12, і в мене була абсолютно непроблемна шкіра. Через півроку я передарувала флакончик своїй подрузі. У зілля, напевно, закінчився термін придатності, оскільки ефект був абсолютно протилежним. Але це вже інша сумна історія... 
Читаю лист далі: «Я знаю, як тобі боляче і сумно втрачати таку видатну особистість, як я. Але не плач довго — залишаю тобі дещо, що точно не дасть занудьгувати. Сподіваюся, ти зможеш із цим розібратися».
Я здивовано вигинаю брову. Про що йдеться? Не розумію. Уважно перечитую лист, але більше тут нічого немає. Позаду знову лунає «Каааар!». Мене кличе ворон прабабки. Що там таке?
Підходжу до ґанку і бачу коробку. Підозріло маленьку, варто сказати. Це і є загадковий спадок?
«Від Дафні» — написано на кришці. Точно вона.
— О Диявол, що ти мені приготувала? — шепочу. Знаючи прабабку, не очікую нічого доброго. Цього передчуття не позбавляє навіть факт її смерті, а дивний лист лише підживлює сумніви.
Заходжу до хати і, сівши за стіл, обережно відкриваю коробку, наче проводжу хірургічну операцію.

Усередині акуратно укладено старовинне дзеркало в різьбленій рамі. Я зітхаю: не золото, не книги з таємними знаннями, а просто дзеркало.

— Що ж, дякую, що не знову зілля від прищів... — шепочу, розглядаючи дзеркало на ніжці. Мідна рама, симпатичне різьблення з трояндами. Скло каламутне, подряпане. Але хоч можна буде продати в злі години. Недорого, правда.
Ставлю дзеркало на поличку біля вікна. Будинок у мене гарний, у найкращих традиціях нашого століття: масивні дерев'яні балки на стелі, кам'яний камін, полиці з книжками і сушеними травами, розставленими всюди. М'які крісла та вишиті подушки додають затишку.
Підходжу до дзеркала, поправляючи пасмо волосся, що вибилося. У мене довге хвилясте каштанове волосся і блакитні очі, які, казала мама, можуть зазирнути в саму душу людини. Раптом помічаю у відображенні, що за моєю спиною хтось стоїть. Серце підскакує до горла. Обертаюся — нікого. Знову дивлюся в дзеркало, і там, як і раніше, видно незнайомця.
Це вродливий чоловік із смаглявою шкірою, без натяку на щетину, з довгими витонченими рогами і гострими вухами. Його очі блищать пустощами, а на губах грає чарівна усмішка.

У мене перехоплює подих від шоку. Це демон? Попри мою роботу, ніколи не зустрічалася з ними наживо! І бажанням змінити це не горіла!
— Ти ще хто? —  шиплю, як Раді — моя чорна кішка-фамільяр. Намагаюся не показати страху.
— Ти, мабуть, Емма, — відповідає він глибоким, оксамитовим голосом. — Правнучка Дафні, якщо не помиляюся. —  Дивлячись у його очі, побоююся в них потонути, тому відводжу погляд.
—  Так. Звідки знаєш? — кажу так само вороже. —  Ти демон?
—  У молодості Дафні була дуже схожа на тебе. Шкода, що з часом зморщилася, як гнилий апельсин. —  він кривиться. 
Я хмурюся. Хоч і не відчуваю глибокої емпатії до прабабусі, мені не подобається, що він так про неї говорить!
—  Мене звати Люціан, —  додає чоловік. —  І так, я демон. Річ у тім, що це Дафні колись покликала мене. А потім, усвідомивши, що зробила, підло запечатала в цьому дзеркалі, —  він презирливо фиркає. —  Уже як 67 років. Але, схоже, що її смерть частково зруйнувала цю печатку, —  він розповідає вальяжно, фривольно, наче ми обговорюємо погоду, а не надприродні сили.
—  67 років? —  я дивуюся, швидко рахуючи в розумі. Прабабці тоді мало бути 40 років. Рік, коли вона завагітніла і пішла з королівського палацу. Що ж це виходить? 
Не встигаю проаналізувати, бо Люціан перебиває мої думки:
—  Зніми печатку повністю, і я звільнюся. Піду, і не буду заважати тобі, маленька відьмочко.
Я хмурюся ще сильніше. 
Звучить, звісно, чудово. Але є одна величезна проблема:
—  Я ніколи не викликала, не запечатувала і, вже тим більше, не розпечатувала демонів. Якщо вже ти мене проінструктуєш...
Демон сміється над моїми словами, ніби я сказала неймовірну дурість.
— Проінструктую? Якби я знав, як це робиться, мене б давно тут не було, —  він зло усміхається. Я розумію, що для нього це болюча тема.
У цей момент чую стукіт у двері. О ні, це, напевно, місіс Гадсон прийшла по своє зілля від безсоння!