10. Міркування

ОЛЕГ

Я так і залишився стояти біля своєї брами з чашкою кави в руці, заціпеніло дивлячись на світло-синій красивий автомобіль, який швидко розганяється вулицею й зникає за поворотом. А звук двигуна... Це ж просто пісня.

Кава в чашці вже давно вистигла, але я все ще відчуваю, як усередині крутиться дивний, абсолютно неконтрольований вихор емоцій.

Чорт забирай. Це взагалі була вона?! Оця моя зачухана сусідка?! Де вона взяла таку класну тачку? І де поділося оте старе її іржаве корито?

Коли їхня брама відчинилася, я ж звично приготувався побачити сонну, кудлату дівчину в рожевому халаті або мішкуватому худі. Але жорстока реальність застала мене зненацька. Я ледь не впустив чашку з кавою собі на ноги.

Вона ж змінилася до невпізнанності. Яскраве, шовковисте руде волосся, яке спадає м’якими хвилями на плечі й сяє в променях ранкового сонця. Струнка фігура, підкреслена обтислими джинсами та шкіряним тренчем. Тонкі підбори, впевнена хода й цей погляд... Пронизливий, розумний, навіть загадковий, прихований за витонченою оправою окулярів. У цьому погляді палав неприхований, виклично-холодний азарт. Вона більше не ховалася за мішкуватим ганчір’ям. Вона вийшла на стежку війни в повній бойовій готовності.

І це було не просто красиво. Це відверта провокація, яка бісить мене до нестями.

— «Рожева чапля», значить... — тихий смішок вирвався з моїх грудей, хоч голова все ще відмовлялася сприймати швидкість цих перетворень. — Ну й язичок.

Але найбільше мене добив її маленький «охоронець». Дівчинка, яка безстрашно висунулася вперед, закрила собою Машу і з дитячою, але зухвалою впевненістю стала на захист. Коли вона видала мені промову про «самозакоханого нарциса» та «не джентльмена», я досі почуваю себе трохи дурнем. Згадую, як поперхнувся кавою від цієї раптової атаки. Восьмирічна дитина поставила мене на місце з таким виразом обличчя, що їй хочеться позаздрити.

У цій малій було стільки ж вогню, скільки й у самій Маші. Взагалі, спостерігаючи за ними, я знову спіймав себе на думці, наскільки вони схожі. Ті ж самі рухи, та ж сама затята впертість і небажання поступатися ані на сантиметр.

Автоматично роблю ковток холодної кави й кривлюся від гіркоти.

Вона вважає мене не принцом. Безпардонним сусідом із мотоциклом який реве на весь район. А ще, схоже, вважає мене неадекватним, який заважає їй жити. Вона й гадки не має, чому я опинився саме тут. Чому замість елітного котеджного містечка чи пентхауса в центрі я вибрав цю тишу. Закинуті двори та можливість будувати все з нуля власними руками. Я хочу бути якомога далі від міського шуму, нескінченних бізнес-переговорів, дзвінків та офісної задухи.

Для неї я просто пихатий багатій, який не має поваги ні до кого.

— Ну що ж, Машо... — бурмочу собі під ніс, спираючись плечем об холодну металеву стулку брами. — Не джентльмен, кажеш? Це ми ще подивимось, — зітхаю.

Моя сусідка думає, що оновила колір волосся, одягла підбори, кинула мені пару шпильок — і гра зіграна? Вона вирішила, що повністю контролює ситуацію і залишила мене розгубленим біля воріт? Видихнувши, посміхаюся. Хай тішить себе думками.

Розвернувшись, прямую до будинку, відчуваючи, як знайомий, спекотний азарт розливається по венах. Тепер навіть цікаво, куди вона така виряджена поїхала?

Але якщо моя шановна сусідка вирішила підняти ставки у нашій «холодній війні», то мені доведеться відповісти тим же. Я не звик залишати виклики без відповіді.

Діставши з кишені телефон, я знаходжу номер свого помічника і одразу набираю його.

— Алло, Сергію? — сухо звертаюся до підлеглого. — Мені потрібна одна дуже делікатна послуга. І це сьогодні...

Розповідаю що мені потрібно і, поклавши слухавку, посміхаюся.

Подивимося, Машо, як ти заспіваєш, коли зрозумієш, що твій «не джентльмен» сусід уміє грати набагато тонше й цікавіше, ніж ти собі уявляєш. Вона розбудила в мені інстинкт мисливця, і тепер я не зупинюся.