Пролог 2

МАША

Чоловік повільно знімає темні окуляри. Я ж спантеличено кліпаю, поправивши свої прості окуляри. Боже мій. На мене дивилися темно-карі очі. Але в погляді — неприхована зверхність. Мужику явно за тридцять — сформований, міцний, із тим типом упевненості, який змушує жінок або мліти, або бажати стукнути його чимось важким. Я належу до другої категорії. Я не тану під такими пильними поглядами, напевно, саме тому досі одна.

— Леді, у мене немає часу на лекції з етикету, — він оцінювальним поглядом проходиться по моєму прикиду, і куточок його губ сіпнувся в іронічну посмішку. — Прибери машину. Ти перекрила єдиний заїзд до моїх воріт.

— Чиїх воріт? — з повним нерозумінням перепитую я. — Це закинутий будинок!

— Вже ні. Я його купив. Тож тепер ми сусіди, ЛЕДІ. А зараз досить комедії — сіла й від’їхала.

ЛЕДІ?! Сіла — поїхала? У мене всередині все закипіло від його наказів та підлих компліментів.

— Знаєш що?! Не треба тут мені вказувати. Думаєш, на крутім кориті приїхав, то вже цар села?! — підходжу ще ближче до його машини. Задираю підборіддя догори, а очі вже палають злістю. — Я не від’їду, поки ти не попросиш нормально!

Чоловік за кермом лише важко зітхає, ніби має справу з вередливою дитиною. Він прочиняє дверцята й граційно вибирається з машини. Високий, під метрів дев’яносто, у дорогому одязі й бездоганно чистих та білих кросівках.

— Добре, леді, — кидає з іронією і робить крок до мене. Від нього пахне дорогим парфумом, шкірою й чимось небезпечним, що приваблює мене. Серце чомусь збилося з ритму, але я лише сильніше стискаю кулаки. — Я дуже тебе прошу. Відкоти. Свій. Металобрухт.

Він промовив це прямо мені в обличчя, нахилившись трохи нижче. Відстань між нами скоротилася до якихось сантиметрів. Я відчула спекотне дихання на своїх щоках і на секунду втратила дар мови. Від такої нахабності та раптової електричної напруги, що пробігла між нами, мені стає душно.

І в цей момент із двору вибігає Поліна.

— Машо-о-о! Я все! Домила... Ой, а це хто, цей дядько?! — дивлячись на незнайомця, цікавиться мала. — Добрий день...

На ходу випалюється вона, несучись із відром, у якому після миття садових фігур залишилася брудна, мильна вода з плаваючими там торішніми листками. Мала спотикається об краєць асфальту прямо біля позашляховика...

І ПЛЕСК!

Уся ця мильно-болотяна суміш красиво, як у сповільненому кадрі, полетіла прямо на сніжно-білі брендові кросівки й низ фірмових штанів мого нового сусіда. А частина бризок рясно зросила пасажирські двері його глянцевого Крузака.

Тиша повисла така, що було чути, як десь у лісі поруч падає листок.

Я затамовую подих. І стримуюся, аби не розсміятися. Поліна, лежачи на бруднім асфальті, прикрила рот долоньками й злякано писнула.

Чоловік повільно опустив очі додолу. Його ідеальні, білосніжні кросівки тепер виглядали так, ніби в них три дні топтали болото. На щоці чоловіка заходив ходуном жувальний м’яз.

Він повільно піднімає погляд на мене. Карі очі метають блискавки, але в них спалахнув такий запеклий, дикий вогонь, що в мене всередині все стиснулося.

— Це ваша дитина? — цідить він крізь зуби, наче стримує дикий вулкан своєї люті.

— Так, — гордо відрізаю я, заступаючи малу собою, яка вже встигла піднятися. — І взагалі... Вона не винна. Ви знали, куди їхали. Тут від колишнього елітного кварталу залишились розвалини! Тут калоші в моді...

Замовкаю, бо чоловік робить крок до мене. Тепер між нами палає не просто злість, а чиста, сконцентрована ненависть навпіл із божевільним притяганням, від якого в моїх жилах закипає кров.

— Ти пошкодуєш про це, ЛЕДІ, — низько, майже шепочучи, випалює він, зупинившись у небезпечній близькості від мого обличчя. — Я зроблю твоє життя тут нестерпним.

— Спробуй! Ризикни! — фиркаю у відповідь. — Мені до болота не звикати, а тобі доведеться навчитися жити з ним. Подивимось, чи зможеш тут прижитися...

Випаливши йому в обличчя, розвертаюся та, взявши малу за руку, прошу її йти у двір. Сама ж йду до своєї машини. В душі ураган емоцій, але я ледь стримую сміх від крінжу Поліни. Оце так зустріла сусіда.