Пролог 1

МАША

Квітнева прохолода ще відчутно кусала за щоки. Але весняне сонце вже намагалося вдавати, ніби йому не байдуже на наші закинуті хащі та неприбраний після зими сад. Квартал, де я мешкаю, нагадує вимерле селище після апокаліпсису: тут десятки напівпорожніх будинків, відсутність адекватних доріг і благословенна, майже дзвінка тиша. Саме за цю тишу я й тримаюся руками й зубами. Уже понад два роки.

Принаймні, трималася до сьогоднішнього ранку.

— Маш, ну я швидко! Мені терміново треба в туалет, а пакети важкі! — проноситься моя восьмирічна племінниця, тупцюючи ногами біля хвіртки.

— Тримайся, за п’ять хвилин будемо в будинку, моя хороша, — зітхаю я й поспіхом витягую з багажника своєї старенької, але вірної «Лади» останні пакети з будівельного магазину. Цю не шкода для закупівлі будматеріалів.

Впоравшись зі шпаклівкою, тріпаю свій чорний гольф, який увесь у білій пилюці. Також тріпаю джинсовий комбінезон, на якому видно кожну пилинку. Поправляю розтріпаний безглуздий пучок на голові, з якого стирчить олівець. Тупаю ногами, на яких старенькі кросівки теж усі в шпаклівці. Я сьогодні просто еталон краси й грації, не інакше, в такому прикиді. Але який мене тут пес красивий бачить.

Я називаю цю місцину своєю улюбленою безоднею та благословенною глушиною. Бо це так і є. Тут справжні нетрі. Ще й дорогу біля нашого двору нещодавно розрили якісь комунальники-фантоми, залишивши після себе глибоку яму з глейкою, маслянистою грязюкою, яка розлізлася після нічної зливи повсюди. Тому й без цього вузький проїзд у квартал став іще вужчим. Акурат для однієї машини, і то якщо притиснутися до паркану.

Відвізши все до будинку будівельною тачкою та провівши племінницю, я повертаюся до своєї ластівки, щоб відігнати її трохи далі. Мені ж потім ще в ліс по землю їхати треба буде. Тому сенсу заганяти її в гараж не бачу. Але раптом повітря розтинає низький, агресивний гуркіт двигуна. Навіть цікаво, хто сюди може їхати. Звук мотора здається якимось чужим. Бо всі авто, які сюди в’їжджають, я добре знаю.

З-за повороту виїжджає масивний, блискучий чорний позашляховик. Новесенький «Крузак» виглядає у нашому занедбаному кварталі як доказ того, що царі таки існують на цій землі. Він прогарчав, під’їхав майже впритул до моєї господарської збідованої машинки й зупинився. Я спостерігаю за усім, ідучи стежкою до воріт. Щоправда, трохи погано видно з-за мурованої високої огорожі.

О, заглушив мотор. Почекав. Але я не спішу, повільно крокую. Навіть цікаво, хто ж це сюди преться на такій бричці.

Позашляховик коротко, вимогливо й зухвало бібікнув.

Я завмираю. У мені миттєво спалахнуло обурення. Це він мені бібікає?! Ага. Ну дивись, бо я вже зірвалася з місця та побігла.

Виходжу за ворота і, склавши руки на грудях, принципово залишаюся стояти на місці. Вікно з боку пасажира повільно опускається. Звідти на мене витріщаються темні сонцезахисні окуляри, хоча сонце ледь тільки пробирається крізь хмари. Чоловік за кермом має чітко окреслене підборіддя з легкою щетиною, широкі плечі в шкіряній куртці й вираз обличчя типажу: «Я власник цього світу, а ви тут просто так натоптали». Ну ж кажу, дарування Боже не від світу цього. Тільки якого милого приперлося сюди.

— Шановна, відкоти своє відро, мені проїхати треба, — лунає з салону оксамитовий, але максимально зверхній баритон.

Відро?! Він назвав мою ластівку відром?! Він що, борзий такий? Ну-ну.

— По-перше, доброго дня, — голосно випалюю кожне слово, роблячи крок уперед. — По-друге, тут тупик і приватний сектор. А по-третє, якщо це «відро» зараз заведеться, то може й поїде. Але лише після того, як дехто навчиться елементарної ввічливості та приховає свої понти.

Мене бісить цей хамовитий цинік. Бачте, він приїхав — розходьтеся всі. Ага. Біжу та спотикаюся. Пильно дивлюся на нахабу, а він, напевно, дивиться на мене. Але я не бачу, бо його очі закривають окуляри. Та мені байдуже, я відступати не збираюся.