10

Аделіна

Як він так непомітно увійшов? Як довго він тут стоїть? А головне, скільки встиг почути?

Мене не мають хвилювати ці питання, але хвилюють. Він доволі успішно розвиває свій бізнес, крутить мільйонами, а я наче нетямуща дитина, що звалила на себе непосильну ношу, і навіть рахунок за меблі сплатити не можу. 

За інших обставин, я б була рада бачити його знову, і те, що він не має романтичних стосунків з моєю подругою, робить його ще більш привабливим. Але не сьогодні й точно не саме в цю мить.

Розправляю плечі, глибоко вдихаю, набираючи повні груди повітря. Стискаю зуби, щоб зібратись, та виглядати більш впевненою, ніж почуваюсь насправді. А що краще за все допомагає приховати невпевненість? Вірно! Бути стервом.

– Доброго дня, Денисе Вікторовичу, – звертаюсь до Коваленка, і ще дві пари очей експедиторів повертається в його бік. – Ви швидко.

– Термінова справа, – відповідає твердо, але я все ж помічаю, як кутики його губ, так і хочуть розтягнутися в посмішці.

Це його так мої проблеми забавляють? Ще один козел. Хоча і дуже симпатичний.

– Кажіть! – складаю руки на грудях.

– Це приватна розмова, – от тепер посмішка стирається з його обличчя. – Ми можемо поговорити наодинці? – обводить поглядом, хлопців на табуретках та закляклу на рецепції Вікторію.

– Не соромтесь, говоріть. У хлопців сьогодні день кіно, – киваю на робітників, що посміхаються. – Може вам попкорну принести? – запитую вже у них. На що ті прискають від сміху, від попкорну відмовляються, але просять ще по стаканчику кави.

Киваю Вікторії, щоб зробила хлопцям каву, а сама повертаю увагу до Коваленка.

– Ну що там у Вас за термінова справа? – незважаючи на його слова про приватність, продовжую розмову не зрушуючи з місця.

Роблю собі знижку через брак досвіду у спілкуванні з біг-босами, але насправді мені ліньки йти з ним кудись, щоб поговорити. Ну що такого приватного він може мені сказати, якщо ми бачились лише раз.

– Ну, раз так, – робить декілька кроків мені на зустріч, витягуючи руки з кишень. – В четвер я лечу до Риму на підписання контракту і запрошую Вас полетіти зі мною. Точніше, синьйор Коста запрошує Вас. 

Такого я точно не очікувала почути. І якщо початок його пропозиції, де саме він мене запрошує, мені сподобався, то її закінчення, де це було запрошення Кости, мене чомусь збісило.

– Схоже, що у мене є час задовольняти примхи Ваших італійців? – розвожу руками та оглядаюсь навкруги, де все ще стоять порожні коробки, банки від фарби та пакети зі сміттям. – Наразі, я трохи зайнята.

– Я вже бачу, – теж кидає погляд на безлад і чоловіків на табуретах. – Коста наполягає на Вашій присутності, тому я і приїхав. Повірте, за інших обставин, я б Вас не потурбував.

Ти диви які, один наполягає, інший вимагає, наче у мене своїх справ немає. Зовсім від рук відбились ці мачо. Але все ж таки, десь всередині мене колупає маленький хробачок, через те, що якби не Коста, то Коваленко навіть і не згадав би про мене.

– Я не зможу поїхати, але я зателефоную Джакомо та подякую за запрошення, – якби справа була лише в мені, то Коста б сам мені зателефонував, але це потрібно Коваленко, а він ще жодного разу не сказав “Будь ласка”. Так про послугу не просять.  

– Я прошу Вас подумати. Вам навіть не доведеться нічого перекладати, якщо звичайно не виникне форс-мажору і я не забуду всі слова. Що навряд, – усміхається сам собі, наче два дні тому не розгубився в аеропорту, як перелякане зайченятко. – Витрати за переліт та проживання взяв на себе синьйор Коста і вже вислав квитки та бронь готелю, всі інші Ваші особисті витрати за час перебування в Римі я візьму на себе.

– Заманлива пропозиція, – Коваленко задоволено усміхається, думає що халявною пастою спіймав мене на гачок, але навіть хлопці з кавою розуміють, що це не так, тому майже одночасно закидають ногу на ногу в очікуванні моєї відповіді. – Але який мені з цього зиск? В Римі я вже була, нічого нового я там не побачу, і якщо не працювати, то що мені там робити? Ходити хвостиком за Вами? Розважати Вашого італійця? У мене на це немає, а ні часу, а ні бажання. У мене ремонт, – беру з рецепції папірці та махаю ними перед обличчям Коваленко.

– Я заплачу Вам, – каже вже без усмішки й робить ще один крок до мене, опиняючись занадто близько і в голові паморочиться від його парфуму, але я швидко приходжу до тями.

– Скільки? – запитую більше з цікавості, оскільки все одно не збираюсь приймати його пропозицію.

– Скільки скажете, – а сам напружує щелепу.

Хитрий, побачив, що я потребую грошей і вирішив мене підкупити. Це ж треба, на скільки йому важливий цей контракт, що він не може відмовити Кості й плюнути на мене. Та ще й на додачу до всіх плюшок, які передбачає дана поїздка, готовий приплатити.

Кидаю погляд на папірець в руці й кажу те, чого не думала казати, але азарт захоплює мене зненацька.

– Сто двадцять п'ять тисяч триста шістдесят чотири гривні та двадцять три копійки, – озвучую суму замовлення, яка вказана в рахунку, і яка для мене в цю хвилину не підйомна. Підіймаю погляд від папірця, бачу округлені очі вантажників, але не Коваленко. На його обличчі навіть нерв не ворухнувся. – А якщо оплатите впродовж години, я навіть буду усміхатись і робити задоволений вигляд, – дражню чоловіка, очікуючи, що він зараз розсміється мені в обличчя та вийде за двері.

– Я думав, що в цю суму вже входить Ваша усмішка, – підхоплює мою гру.

Гідний суперник і як же мені це подобається.

– Так, вона включає усмішку для італійців, а якщо швидко сплатите рахунок, то я буду усміхатись і Вам, – нахабнію і розтягую губи в широченній штучній посмішці, очікуючи на його наступний хід.

– Домовились, – каже швидко і беземоційно наче відрізав, й одним швидким рухом вириває з моїх рук рахунок. – Розвантажуйте, – звертається вже до ошелешених чоловіків.  

– Я ще не погодилась! – вигукую розгублено, здивована швидкістю прийняття рішень цим чоловіком.