9

Денис

Ледве дочекався ранку, щоб нарешті вирішити питання, пов’язане з контрактом, Костою та його новою забаганкою. Так хочеться послати італійця, як найдалі, з його новою умовою, але стає шкода витраченого часу, своїх зусиль та зусиль всієї команди, що працювала над цією угодою. Передусім, наша з ним зустріч була моєю ініціативою і потрібна мені більше ніж йому, тому доведеться якось викручуватись.

Весь вечір розмірковував, як краще про це сказати Аделіні й що запропонувати, щоб вона погодилась полетіти зі мною до Риму, де вже знайомі нам обом італійці, будуть пусками на неї слину та розпливатись в компліментах.

З її розмови з Костою, роблю висновок, що вона і без моєї пропозиції багато мандрує, а якщо її участь у перемовинах це не робота, а лише послуга подрузі, то і грошей вона не потребує.

Вся моя вчорашня впевненість випарувалась, коли я збагнув, що вона все ж таки не Діана, яка б одразу погодилась, і що попри всі мої припущення та здогадки, я зовсім не знаю цю білявку.

Одного разу вона мені вже допомогла, тому я сподіваюсь, що і цього разу дівчина піде мені на зустріч. Я провів з нею лише декілька годин, але думки про неї не відпускають мене вже третій день поспіль. У мене вже мозок вибухає бо, як не прикро це визнавати, та зараз, моя доля в руках непередбачуваного дівчиська.

Сідаю в автівку і не дочекавшись, поки доїду до офісу, набираю номер Аделіни.

– Слухаю, – лише одне слово, і всі приємні спогади, що залишились про тендітну білявку розсипаються, бо її тон більше відповідає незадоволеному мужику, якому так і норовить з кимось побитись.

– Доброго дня, Аделіно, Вас турбує Денис, – у відповідь тиша, а отже мій номер вона не зберегла, та і мене самого вже не пам'ятає. – Денис Коваленко. Зустріч з італійцями на минулому тижні, – уточнюю, сподіваючись, що вона не така вже і забудькувата.

– Довбень! – гучно лунає в динаміку в перемішку з автомобільним гудком. Неочікувано. Дивлюсь на екран, перевіряючи чи вірно набрав номер. Вірно. – Сам їздити спочатку навчись. Очі відкрий, у мене зелений, а в тебе червоний, – крізь шум чутно два голоси, один з яких жіночий, і явно належить Аделіні, а другий – чоловічий, і судячи з тону, не дуже привітний. – Не насмоктала, а заробила. Спробуй і ти працювати, може і в тебе вийде, козел, – підозріла тиша з її боку і лише шум автівок лунає в слухавці.  – Доброго дня, Денис Коваленко, чим можу допомогти? – каже вже чітко і наче ввічливо, але навіть на відстані відчуваю, як вона себе стримує, після суперечки з тим чоловіком.

– Я хотів би зустрітись. Маю до Вас важливу справу. Ми можемо пообідати, або повечеряти? – навіть якби я і збирався сказати їй про пропозицію Кости телефоном, то точно не робив би цього саме зараз.

Підозрюю, що якби в цю мить я ще й сидів поруч з нею, то враховуючи її настрій, вона б точно викинула мене з автівки. Не хочеться звісно потрапляти їй під гарячу руку, але раз я вже зателефонував, то кинути слухавку й відмовитись від своїх слів я вже не можу.  

– Сьогодні я вже обідала, а ввечері я зайнята. Давайте в четвер.

Вона має на увазі той самий четвер, що через два дні? Вона що, не збирається весь цей час їсти? Я б погодився на це, але в четвер ми маємо вже летіти до Риму. Та це лише в тому випадку, якщо вона погодиться.

– Я б хотів поговорити з Вами сьогодні, це важливо, – кажу обережно, наче по мінному полю йду. – У будь-який час, – додаю, сподіваючись, що вона не дуже принципова і все ж таки виділить мені декілька вільних хвилин.

– Лесі Українки, 32, буду там до шостої, – каже швидко, після паузи. – До зустрічі, Денис Коваленко, – і повисає тиша, але цього разу вона вже відключилась. 

Ні такої гострої розмови, ні такої категоричної відповіді я не очікував. Хтось таки зіпсував настрій бідній-багатій дівчинці. Краще мені було б не зв'язуватися з нею, але я не маю вибору. Коста ясно дав зрозуміти, що вона має бути присутня на підписанні контракту, хоча, чесно кажучи, я не розумію навіщо вона там. Хіба що, старий лис таки має якісь плани на дівчину, а отже мені доведеться слідувати за нею по п'ятах, та ще й відганяти від неї італійця. Навіть думати не хочу, на скільки далеко це може зайти, і що через його ігри я таки втрачу контракт. Але спробувати варто. 

До того, як я набрав номер Аделіни, мої шанси на успіх були п’ятдесят на п’ятдесят, бо як не крути, безплатна подорож з оплатою всіх витрат, виглядає таки заманливо, при тому, що на додачу, я готовий оплатити послуги перекладача, хоч я їх і не потребую.

Будь-яка інша дівчина, вхопилась би за таку можливість, але зараз мені здається, що Аделіна не будь-яка дівчина. І тут справа навіть не в дорогущій автівці, якою вона керує, тут справа у норовливому характері та непередбачуваному настрої.

Аделіна

Що не день, то казка.

Кожна зупинка на червоному світлі світлофору, трохи гальмує мого внутрішнього монстра, що лише на користь Вадиму, моєму другу дитинства, партнеру по танцях, а з недавнього часу ще і занозі в одному місці.

Добре, що на етапі мрій та фантазій, стосовно власної справи, я не запропонувала йому стати партнером. Можливо, з фінансової сторони мені було б легше, а от щодо прийняття спільних рішень, то тут справлятись з ним набагато важче.

Ми знайомі з дитинства і я його дуже люблю, навіть попри те, що життєве кредо хлопця “Я офігенний чувак, а все інше дрібниці”. Але стає зовсім не до любові, коли справа стосується моїх інтересів, а тим паче власної справи, яка і так коштує мені чималих нервів… і коштів.

Лише вчора, ми рачки відмивали підлогу, яку через його недбалість, маляри заляпали фарбою, а вже сьогодні, мені дзвонить Вікторія і повідомляє, що привезли меблі, які я начебто замовила. Та ще й на кругленьку суму. І хоч я їх не замовляла, та чомусь не сумніваюсь, що це справа рук Вадима.

Саме зараз, в студії на мене чекають розлючені чоловіки зі служби доставки, бо я не збираюсь оплачувати ті меблі, і бачте, це не їх справа, що мені завчасно не зателефонували, щодо доставки та й взагалі на рахунок самого замовлення.