7

Аделіна

– Добро ранку, Марія Анатоліївна, – чую голос подруги через прочинені двері своєї кімнати. – Аделіна ще спить?

 – Доброго ранку, Софія, – тепло відповідає мама. – Навіть не виходила з кімнати, – бурчить вже незадоволено, наче це якийсь злочин поспати у неділю до десятої, тим паче що вчора мені довелось вставати раніше запланованого.

Не встигла я із полегшенням видихнути, після закінчення зустрічі з італійцями, як наступного ранку мені зателефонував синьйор Коста і після вибачення так двадцять п'ятого, попросив допомогти йому вибрати подарунки для онучок.

Як же мені хотілось повернутись на інший бік та знову заснути, але вже за годину я забирала італійця з готелю. Щоб таки точно не залишити дівчат без подарунків, я повезла чоловіка до найбільшого торговельного центру міста, в якому магазин іграшок займає цілий поверх і має величезний асортимент, бо навіть маленькі жінки не пробачать чоловіку таку забудькуватість. 

Він міг купити будь-що та будь-де, але навіть до такої дрібниці, як покупка дитячої косметики для юних леді, він підійшов з усією відповідальністю, радячись зі мною навіть у підборі відтінку. Здається мені, що дівчата добре взяли в оборот свого дідуся, бо той був готовий скупити весь магазин аби задовольнити їх.

В процесі вибору іграшок для дівчат я дізналась, що це діти його єдиної дочки, подарунок для якої ми обирали вже в ювелірному салоні. Можливо, вдома він міг вибрати не гірші коштовності, але йому хотілось привезти подарунок саме з України. Така увага до жінок в родині, не могла не викликати повагу до чоловіка. 

Але навіть в такій легкій справі, як вибір подарунків, я все одно примудрилась поставити себе у незручне становище, запитавши, чи будемо ми обирати прикраси для його дружини.

“Я вдівець” – сказав чоловік, а на обличчі проступила гірка і водночас ніжна усмішка. Такою дурепою я себе ще ніколи не відчувала і все, що я була спроможна зробити, це перепросити за свої слова. Коста не розділяв моєї стурбованості й продовжував з ніжністю розповідати про свою покійну дружину.

– Їй би тут сподобалось, – сказав він тоді, усміхаючись. – І Ви б їй теж сподобались, – продовжив, і лише коли я здивовано глянула на нього, щоб зрозуміти чи не почулись мене його останні слова, він схаменувся й перевів погляд на вітрину з ланцюжками. 

Кидаю погляд на стіл, де вже другий день поспіль лежить оксамитова коробочка кольору стиглої вишні, в середині якої ховається витончений ланцюжок, з таким самим ніжним та шалено дорогим камінчиком. Він так і не прийняв назад свій подарунок. Неймовірно дорогий подарунок мені, випадковій дівчині, яку він бачив вперше і востаннє. Я не хотіла приймати його від незнайомої людини, але він наполіг, апелюючи тим, що це його подяка за мою допомогу. Занадто коштовна подяка за вибір подарунків для дітей, як на мене. 

У відповідь, я лише ніяково подякувала та запросила його на обід, пригостивши суто українськими стравами, коштуючи які ми вели невимушені бесіди, наче добрі знайомі, а не випадкові люди пов'язані бізнесом Коваленко, якими ми насправді й були.

Після обіду я відвезла його з колегами до аеропорту і він нарешті полетів додому, хоча перед цим ще встиг з десяток разів запросити мене до Риму погостювати. І якщо від ланцюжка він не дав мені відмовитись, то поїздка до Риму за запрошенням старого італійця, ніяк не входила в мої плани та не вкладалась в мої моральні принципи.

Легкий стукіт у двері перериває мої спогади вчорашнього дня, а до кімнати нарешті заходить подруга.

– Доброго ранку, соня. 

– Ну і чого тобі не спиться у вихідний? – замість привітання, незадоволено бурчу, а для більшої театральності, ще й накриваюсь ковдрою з головою.

– Я і так дала тобі вчора час, щоб ти відпочила, – не зважає, як і завжди, на мої слова Софія, і сідає в крісло біля письмового столу.

– Вчора не вийшло, – все також бурчу, але вже з під ковдри.

– Я тут ні до чого, – її голос грає, а отже вона знову крутиться в кріслі.

– Це через твого Дениску та його італійців, – виглядаю зі свого укриття, – а значить ти ще і як причетна, – перестаю ховатись і сідаю в ліжку, підставивши подушку під спину.

–  І чим він тобі вже не догодив? – зупиняється й уважно дивиться на мене, підіймаючи чорну брову.

– Нічим, – відмахуюсь. – Наступного разу сама будеш розбиратися зі справами свого хлопця, бо всі свої борги я вже віддала. 

Подруга щиро дивується.

– По-перше, Денис Вікторович не мій хлопець, а лише учень, – діловито поправляє свої окуляри в чорній оправі і я їй вірю, тому що брехати вона не вміє. Та навіть якби й вміла, то все одно б цього не робила, бо вона занадто порядна… на відміну від мене. – По-друге… 

– Ага, саме тому ти мене шантажувала, – перебиваю, не дослухавши.

– Я хотіла йому допомогти, бо для нього цей контракт дуже важливий. Можна сказати, що саме заради цих перемовин він і почав вивчати італійську, – гордовито задирає підборіддя, наче дитину свою вихваляє. – Та й тобі зараз зайві гроші не завадять.

– Я не взяла з нього грошей, – аж сама не вірю своїм словам.

– Чому? – дивується і правильно робить, бо я таки лоханулась.

– Я думала, що ви зустрічаєтесь. Не можу ж я брати гроші з друзів, – кажу очевидні речі.

– З чого ти взагалі взяла, що ми з Денисом Вікторовичем зустрічаємось? – все ще продовжує дивуватись подруга, наче це якесь диво, що я приписала їй роман з чоловіком. До того ж гарним і розумним.

– Просто я ніколи не бачила, щоб ти за когось так просила, тому і подумала, що у вас лямур тужур, – розчарування так і парує з мене.

– Сама вигадала, сама образилась, сама позбавила себе заробітку. Я тебе не впізнаю, – голосно сміється і весело прокручується в кріслі, від чого у мене вже в голові паморочиться.

– Це ти вина! – кажу ображено, бо звинуватити більше нема кого. Не себе ж картати.