6

Денис

Коли бачу на екрані ім'я Софії, вибачаюсь перед присутніми та встаю з-за столу, щоб відповісти на дзвінок. Це вже не вперше за сьогодні, коли вона дзвонить, тому мене починає мучити сумління, що я проігнорував її попередні виклики. Можливо, щось сталося, а я поводжусь як остання свиня, ігноруючи її. Коли мені потрібна була її допомога, так вона одразу відгукнулась, а як їй можливо щось потрібно, то я поза зоною досяжності.

– Добрий вечір, Софія, – знову вітаюсь зі своєю репетиторкою, якщо так можна назвати тендітну дівчину років на сім за мене молодшу, якщо не більше.

– Добрий вечір, Денис Вікторович. Вибачте, що так пізно. Я не потурбувала Вас? – схвильовано запитує.

– Все добре, Софія, Ви мене не потурбували. У Вас щось сталося?

– Нічого такого. Я просто хотіла запитати, чи закінчилась Ваша зустріч. Час доволі пізній, а я не можу додзвонитись до Аделіни. Починаю хвилюватись, раптом щось сталось. Ви ж самі знаєте, як зараз небезпечно на дорозі…

– Вона ще зі мною, – перериваю потік вірогідних жахливих сценаріїв, що вже надумала, собі дівчина. – Тобто, ще на зустрічі, – швидко уточнюю, бо навіть мені це почулось якось двозначно. – Після закінчення зустрічі я підвезу її. Не хвилюйтесь.

– Це добре, – з полегшенням видихає. – Допомога Аделіни знадобилась, чи самі впорались? – голос звучить вже більш весело.

– Нормально. Спочатку ініціативу взяла на себе Аделіна, а потім вже і я зібрався. Хоча її присутність сама по собі допомагає і без знання мови. Вона більше схожа на помічницю ніж на перекладача. Спритна дівчина, – і чомусь посміхаюсь, згадуючи сьогоднішній день. – А виглядає взагалі, як з обкладинки Плейбой, бідолашні італійці з неї очей не зводили весь день, а синьйор Коста так взагалі здається закохався. От і зараз доводиться  її охороняти, а то ще увезуть, – додаю жартома.

– Ну тут вже вибачте, або зірка Плейбой з природною вимовою та лідерськими якостями, або Марина Степанівна з підвищеним тиском, – так само жартівливо відповідає, і лише після її слів, розумію, що бовкнув зайвого про чоловічий журнал, навіть незважаючи на те, що це правда.

Обіцяю Софії, що довезу її подругу додому цілу і неушкоджену, а днями, коли трохи розгребу справи, ми розберемо з нею все, що мені було не зрозуміло під час спілкування з італійцями.

Коли розмову закінчено,  повертаюсь до столика де вже чекають Романо та Біанчі, а Коста з Аделіною прощаються, наче добрі друзі. Італієць просить дозволу обійняти дівчину, на що та, ніяковіючи погоджується, а я все одно пильную, щоб чоловік не дозволяв собі зайвого.

– Синьйоре Коваленко, прошу вибачення, та нам вже час до готелю. Година пізня, та й синьйорині Аделіні теж треба відпочити. 

– Звісно, зараз викличу водія і він вас відвезе до готелю, – телефоную водієві, але далеко не відходжу та очей зі старого лиса не спускаю. Не хотілося б, щоб дівчина думала, наче я віддав її на розтерзання заради своїх інтересів.

Коли італійці сідають в автівку, я полегшено видихаю, радіючи, що цей день майже закінчився. Залишається лише одна справа, а потім нарешті додому, де на мене чекає такий довгоочікуваний відпочинок. Якщо звісно Діана знову не почне полоскати мені мізки зі своїми вечірками. Відкидаю ці думки, щоб не псувати собі настрій завчасно, але сам факт того, що мені не хочеться повертатись додому лише через те, що там може бути моя дівчина, насторожує.

Аделіна тихо сидить поруч і задумливо дивиться у вікно. Вона так активно сьогодні спілкувалась з італійцями, проявляла ініціативу, не боялась вставити слово в розмову, не соромилась виправляти мене на одинці, не губилась, коли у неї щось запитували, вболівала за кожну нашу маленьку перемогу  наче це її бізнес стоїть на кону, і це не може не викликати поваги. Її натиск, манера говорити, володіння мовою і природній жіночий шарм, повна протилежність сором'язливій Софії. І варто зізнатись, що вона так само на голову вища за Діану, і мова зовсім не про зріст, а про життєві пріоритети.

Лише дивно, чому вона обрала роботу перекладача, якщо навчалась в школі бізнесу? Через те, що я змушений був декілька разів відлучитись посеред розмови, я так і не дізнався всіх деталей, а перепитувати зараз, щоб задовольнити свою цікавість, вже якось не зручно. Проте, й досі цікаво.

– Ви впевнені, що не хочете одразу поїхати додому? День був доволі шалений. Я б міг відвезти Вас до машини зранку, – про всяк випадок перепитую, чи не змінила вона свої наміри.

– Впевнена, – втомлено усміхається, і це не дивно, бо на годиннику майже одинадцята, а вона весь день провела на ногах. – Я не люблю бути залежною від чиїхось планів. У мене завтра є справи, тож краще мені все ж таки дістатись моєї автівки. 

Сказано – зроблено. Більше я її не чіпаю, а вона, своєю чергою, першою теж нічого не каже, а вже за хвилин п'ятнадцять, я паркуюсь на тому місці, де забрав її сьогодні вранці.

– Приїхали, – глушу мотор й розвертаюсь до дівчини. – Дякую Вам за допомогу. Ви мене дуже виручили, – кажу щиро. – Скільки я вам винен, за сьогоднішній день? – дістаю портмоне, і хоч я маю дурну звичку носити з собою значну кількість готівки, та все одно не хочеться зганьбитись, якщо цього раптом буде замало. 

– Наче за ескорт платите, – грайливо посміхається.

– Господи, Аделіно, пробачте. Я зовсім не те мав на увазі, – закриваю портмоне та протягую їй візитівку, яку вона бере до рук та роздивляється. – Ви можете прислати мені номер карти або рахунку і вже завтра зранку Вам перерахують кошти, – виправдовуюсь наче хлопчик.

Що за нафіг?! Вона виконала роботу – я її оплачую. Тоді чому це викликає такі незручності?

– Не варто. Це була послуга для подруги, – кладе візитівку на приборну панель та відкриває дверцята. – Тим паче, що в мене вже є нова сукня, – хитро посміхається, проводячи рукою, по витонченому силуету, коли вже опиняється на вулиці, – і туфлі, – згинає ніжку, демонструючи обнову.