4

Аделіна

Неочікувано. Все ж таки вирішив прикрити мій сором. Мабуть, теж помітив дивну поведінку Кости та слиняві погляди його помічників.

Саме на вихідних, я збиралась пройтись по магазинах, не стільки заради покупок, скільки заради задоволення. Можливо, навіть змогла б вмовити Софію скласти мені компанію, щоб було кому нагадувати, що моя картка не витримає ще однієї покупки, а шафа не гумова і чергова, хоч і дуже гарна суконька, в неї вже не влізе. Згодом я навчусь розділяти власні кошти й ті, що призначені для студії, але зараз це одна велика банка, кошти з якої йдуть лише на розвиток бізнесу, а тому дійсно гарні обновки мені поки що не світять.

На жаль саме зараз я маю обмаль часу на вибір, тому поспішаю одразу до вже знайомого мені магазину жіночого одягу, в якому я була частою гостею, коли жила коштом батьків і коли треба було купити щось вишуканіше ніж повсякденні речі які зараз на мені. 

– Залишилось десять хвилин, – дивиться на годинник на зап'ястку, щойно ми переступаємо потрібний поріг. – Час пішов.

Це він мені?! Та за десять хвилин я пів магазину винесу. І це із заплющеними очима. Але йому я цього не кажу, щоб не травмувати тонку чоловічу натуру та й не треба йому знати про мої супер здібності. 

– І про туфлі не забудьте, – лунає мені в спину, коли я вже тримаю курс до вішаків, якщо і не з діловими сукнями, то як мінімум з більш скромними, ніж ті, що представлені на манекенах.

Вже за мить мене наздоганяє консультант й підлаштовується під мою ходу.

– Доброго дня, Аделіно Романівно, – вітається вже знайома мені дівчина, а я приємно здивована, що вона пам’ятає мене, незважаючи на те, що я вже давно не заходила до них. 

– Доброго дня, Ольго, – вітаюсь, прочитавши її ім'я на бейджику, бо моя пам’ять на імена не така хороша, як у неї. – Ділова, але не нудна сукня, мій розмір, часу обмаль, – одразу видаю дівчині, не чекаючи на коронні запитання.

– Зрозуміла, – кидає погляд на Коваленка, який стоїть біля входу, засунувши руки в кишені штанів, і легка усмішка, яку дівчина не встигає приховати, розповзається на її обличчі, а я чомусь відчуваю себе Джулією Робертс з фільму «Красуня» от тільки я не повія і секс з цим красунчиком мені не світить, як могла подумати дівчина. – Слідуйте за мною, – розвертається і маневрує поміж рядами в напрямку примірочної.

Вона вправно знімає вішаки, поки я йду слідом і озираюсь навкруги в пошуках тієї самої сукні, яку вона могла пропустити поспішаючи. В кінці нашого шляху мої руки порожні, а от дівчина розвішує на декоративну перекладину з десяток суконь, серед яких одна гарніша за іншу, але я обираю лише дві з них.

Поки приміряю вбрання, прошу, щоб сюди принесли класичні чорні Луї з останньої колекції в тридцять восьмого розміру, бо знаю, що магазин взуття, розташований поверхом вище належить тій же мережі, що і цей. Дівчина киває, а я заходжу до роздягальні. 

На диво, обидві сукні сідають на мене ідеально, але чомусь саме друга притягує мій погляд в дзеркалі найбільше. З ділового в ній тільки колір – чорний, все інше в ці рамки не входить, але мене це не бентежить. Ну і що, що її довжина не на долоню вище коліна, як заведено, а на півтори. Це ж лише половинка. Два пальчики. Виправдати декольте трохи складніше, але ж і тут я не винна, що в нашій родині хороша спадковість, а таке добро як не приховуй та все одно помітно. Не випадають і то добре.

Прокручуюсь декілька разів перед дзеркалом, щоб остаточно впевнитись у своєму виборі й не встигаю і слова вимовити, як під шторкою з'являються ті самі лодочки з нової колекції, що я вже собі придивилась, але покупку яких відклала до найкращих часів. Ці туфлі наче кохання з першого погляду, і коли моя нога ковзає в середину, ніжки опиняються в приємних обіймах бездоганної роботи майстрів та продуманого дизайну їх творця. Усміхаюсь своєму відображенню в дзеркалі й відчуваю справжній шопінговий оргазм. В цих туфлях я точно не помилилась. Вони бездоганні.

Виходжу з примірочної, і потрапляю під пильний погляд боса, що вже чекає на мене. І хоча спочатку він стійко дивиться мені у вічі та все ж його погляд починає спускатися вниз, впевнено минаючи декольте, талію і десь на лінії між краєм сукні та моїми гострими колінками він різко відводить погляд.

– Беремо, – схвально киває. – В цьому і залишайтесь, – додає і прямує на касу.

Наївний. Наче б я зняла цю сукню, якби вона йому не сподобалось. Я вже і бірку відірвала.

Дивлюсь на боса, коли Ольга озвучує суму до сплати. Навіть око не сіпнулось. Впевнено прикладає кредитку до термінала, розраховуючись. Оце так витримка. Та й покерфейс у нього те що треба. Мабуть, життя та якась краля, а то і не одна, навчили його не звертати уваги на такі дрібниці.

– Дякую, – кажу роботодавцю, коли ми вже повертаємось до авто.

– Не варто. Перш за все, це в моїх інтересах, – кожен займає своє місце в автівці. – Хоча, якби хід справи залежав від помічників Кости, я б залишив вас в шортах.  Вони б продовжили пропалювати вас поглядом, а я б своєю чергою  вибив з них свої умови.

– Звучить, як план. Ще не пізно, – підіймаю пакет з назвою магазину, в якому відпочивають мої речі та посміхаюсь на його слова, розуміючи, що він жартує і зовсім не збирався використовувати мене, як наживку для італійців. Чи збирався?

– Так і є, але на жаль, від них мало що залежить, а от містера Косту треба вразити саме бізнес складовою, – кидає швидкий погляд на годинник й рушає з місця. У нього на все відведено певний час, наче живе за розкладом. Сподіваюсь, що це стосується лише роботи, бо жити з такою звичкою просто нереально.

– Коли звертаєтесь до них, кажіть синьйор, замість містер, – не знаю чи маю право його виправляти, та ця, різниця у зверненнях дуже впадає в око, а точніше у вухо, коли вони спілкуються. – В італійців так заведено, – додаю, аби він не подумав, що я вискочка, яка повчає його, а потім згадую як вже влізла в розмову між чоловіками в аеропорту і розумію, що вже пізно шифруватись. Я таки вискочка.