Розділ 3

Аделіна

Поки очікую на дзвінок від недоіталійця, виходжу з автівки й прямую до супермаркету. Купую десять лампочок, щоб були про запас і каву, щоб скрасити очікування, а вже через десять хвилин після того, як я назвала чоловіку місце свого розташування, навпроти мене зупиняється чорний блискучий, як котячі дзвіночки, позашляховик.

– Аделіна? – лунає приємний чоловічий голос з прочиненого вікна. 

– Доброго дня. Так, це я, – відповідаю, заглядаючи у вікно і приємно дивуюсь, що він так влучно під'їхав саме до мене. Хоча, коли оглядаюсь, помічаю, що крім мене біля входу нікого немає. 

– Доброго. Сідайте, – тягнеться в мій бік і дверцята переді мною відчиняються, запрошуючи поринути в прохолоду салону.  

– Я на машині, – киваю у бік паркування, де сумує моя крихітка. – Поїду за вами.

– Давайте краще на моїй, так буде зручніше і швидше, – він не запитує, а стверджує, бо вже за мить його рука лягає на кермо і чоловік готовий рушати.

Погоджуюсь побути сьогодні пасажиром та швидко сідаю в крісло, закриваючи за собою дверцята, бо судячи з нашого стислого діалогу, чоловік не дуже балакучий.

– Після зустрічі, я Вас підвезу, щоб ви забрали свою автівку, – додає, не дивлячись на мене й одразу тисне на газ. – І дякую, що погодились допомогти. 

– Буль ласка, – відповідаю водієві, а сама думаю “Де ж ти взявся на мою голову, та ще й в такий сонячний день”.

– Коли Софія перетелефонувала і сказала, що Ви погодились, в мене наче гора з плечей впала, – каже немов сам до себе, адже в мій бік він не те що не повернувся, навіть не дзиркнув.

Як виявляється, Софія ще не зовсім нахаба. Сказала, що вже пообіцяла Коваленко мою допомогу, але все ж таки спершу зателефонувала мені, щоб запитати та впевнитись, що я погоджусь, а не поставила перед фактом, як я подумала. От хитрюга.

– Ми можемо заїхати до мене додому, щоб я переодяглась? – рукою провожу по оголеній нозі, навіть не намагаючись тягнути донизу край своїх шортів, адже від цього длиншими вони не стануть. – В мене були трошки інші плани на сьогодні і я не планувала ніяких зустрічей.

Кидає швидкий погляд на мої ноги, саме там де щойно була моя рука, та знову повертає його на дорогу, а його кадик різко випирає, наче він камінь ковтнув.

– Потім розберемось. Зараз на це немає часу, ми маємо бути в аеропорту за двадцять хвилин. 

Мені нема чого соромитись і навіть є що показати, але інша справа, що саме зараз це недоречно. Хоча, якщо поглянути з іншого боку, то я на цю роботу не підписувалась, тому і червоніти за свій зовнішній вигляд теж не збираюсь. Ні так, ні. Мені й так зручно. Вмощуюсь зручніше і дивлюсь на дорогу. А  може і не зовсім на дорогу.

Денис Вікторович, як його офіційно називає Софія, достатньо привабливий екземпляр, як мінімум у профіль. Незважаючи на начебто коротку стрижку, темні пасма надбало стирчать в різні боки, гострий ніс та підборіддя з, ледь помітною, ямкою посередині. Очі. З цього ракурсу не видно якого вони кольору, та й коли він повертався до мене, я все одно не звернула увагу на колір, бо перше, що мені потрапило на очі, це густі та пухнасті вії, що робили його погляд виразним. Я ще не знаю, що він за людина і що взагалі з себе представляє, але за зовнішній вигляд чоловіка, ставлю подрузі плюсик, за гарний вибір. 

На перший погляд, його поза може здатись розслабленою, одна рука лежить на кермі, інша на коробці передач і лише великий палець, що нервово б’є по керму, коли автівка зупиняється на перехресті, видає його стурбований стан.

– Є щось, що я маю знати перш ніж ми зустрінемось з іноземцями? – запитую, поки ще є час, а заразом щоб відволікти його. Бо навіть з сусіднього крісла мені чутно, як крутяться шестерні в його голові.

– Що? – перепитує розгублено, виринаючи зі своїх думок.

– Деталі стосовно візиту. Є щось, що я маю знати, – уточнюю,  а він дивиться на мене задумливо наче намагається зрозуміти, що я від нього хочу.

– Так, іноземці, – нарешті виринає зі своїх думок. – Делегація складається з трьох чоловіків, один з них власник заводу містер Коста, двоє інших, його помічник та юрист. Я запросив їх, щоб показати наші склади та магазини, бо розраховую на більш цікаві умови співпраці, а ніж передбачено їх типовими контрактами.

– Зрозуміло, – кажу в слух, а про себе думаю, що він таки хитрий жук. Здогадуюсь, що під цікавими умовами він має на увазі ціну на товар, бо справа завжди в грошах.

Не здивуюсь, якщо він повезе їх в сауну на зустріч з русалками або німфами, дивлячись на кого вистачить коштів. Як не крути, але на жаль, у нас в країні, важливі перемовини та підписання мільйонних контрактів відбуваються не лише за зачиненими дверима, а й під клубами пари та із запахом соснових віничків. 

Навіть і не згадаю скільки разів батько виправдовувався перед мамою, що все це для справи, все це заради компанії, все це заради нас. От тільки не розумію, чому він так прагне і мене посадити в одне з тих шкіряних крісел в офісі. Я ж ніколи не стану своєю, а тим паче рівнею спітнілим мужикам в сауні. Я на посаді керівника, це заздалегідь програшний варіант і вже як рік, я намагаюсь довести батькам цю просту істину.

– З аеропорту ми поїдемо до ресторану, потім на склади та в офіс. Після обговорення деталей контракту Ви будете вільні. 

Такий підхід до справи мені подобається. Все розплановано, і якщо ті склади не дуже великі, а самі італійці не дуже прискіпливі, то можливо я ще встигну заскочити ввечері до студії, та подивитись, як пофарбували стіни в головній залі.  

– Софія казала, що Ви знаєте італійську, – звертаюсь до сусіда по кріслу, а він лише киває у відповідь, підтверджуючи мої слова. – Тоді навіщо Вам я? 

– Ранок не задався, – відповідає коротко, знову постукуючи пальцем по керму. – Не хочу налажати.

– Коротко і ясно, – кажу усміхаючись і бачу, як кутику його губ теж підіймаюсь. Ну хоч зрозуміло, що він не зовсім нездара, а то б я заморилась кепкувати з подруги та її репетиторських талантів.