2

Аделіна

Зачиняючи двері за пожежним інспектором, я мала б видихнути з полегшенням, але поки що не можу собі цього дозволити. Це вже другий його візит до студії та він все ще в процесі пошуку того, до чого б причепитися.

Підключенням датчиків та й взагалі всією протипожежною системою займався мій однокласник, якому я довіряю і який взяв з мене вдвічі менше грошей ніж хотіли інспектори з державної контори за таку ж саму роботу. Тепер, коли робота виконана не ними, їх керівник намагається знайти будь-які недоліки. І от сьогодні замість того, щоб просто підписати протокол, він докопався до того, що не світиться лампа запасного виходу, а вона, трясця їй, просто невчасно перегоріла. Тепер я знову маю викликати цього мужика, коли вкручу нову лампочку.  Це просто якийсь абсурд.

– Пішов? – запитує наша нова адміністраторка Вікторія, коли я повертаюсь на рецепцію. – Щось він зачастив до нас.

– Ага, шукає до чого ще причепитись. Злиться напевно, що я не дала їм заробити, а тепер хоче, щоб я йому ручку позолотила в обмін на той нещасний підпис. Але довго буде чекати, ще я хабарі не платила їм за виконання їх обов'язків. Нехай ходить хоч кожен день.

– Головне, встигнути до відкриття, – із сумом кидає погляд на календар, де червоним обведена та сама дата.

Іноді мені здається, що вона переймається за мою справу більше ніж я. Точніше не так, звісно що я переживаю більше, але вона при кожній заминці впадає в якийсь траур. Хіба що, ще не кричить “Все пропало!”.

– Побачимо, у нас в запасі ще два тижні, тому будемо сподіватися на краще. Вадим не приходив, коли я була зайнята?

– Так, він з якимось чоловіком пішов до малої зали, – оживилась дівчина.

Я можу помилятись, але здається Вікторія ще одна пропаща душа, що поклала око на мого друга.

Рушаю у потрібному мені напрямку і застаю друга в компанії коренастого чоловіка середніх років, якого він мені й порадив, як майстра своєї справи, а саме фарбування стін. Вони одразу обертаються і Вадим передає слово мені, але наш діалог з маляром виходить доволі стислий. Ми лише вітаємось, я показую йому обсяг роботи, вказую на банки з фарбою та плівку. Оголошена ним вартість робіт мене також влаштовує і ми домовляємось, що вони пофарбують стіни на вихідних, поки в студії нікого не буде, щоб запах фарби встиг вивітритись до понеділка.

Взагалі то я не збиралась перефарбовувати стіні, вони й так були в гарному стані, але жага всього свіжого та нового зіграла зі мною злий жарт і в останню мить я все ж таки вирішила освіжити інтер'єр. Як же я не люблю незаплановані витрати, особливо коли грошей на моєму рахунку стає все менше і менше, а весь бізнес-план нашкрябаний мною олівцем в записнику летить шкереберть.

Вадим поспіхом цілує мене в щоку й зникає у невідомому напрямку, а я сідаю на місце Вікторії, поки вона відлучилась у справах. Дістаю з сумки планшет і поки завантажується сайт Ікеа, пролистую у записнику нотатки та ескізи того, де які меблі я хочу поставити. Звісно, що кращим варіантом було б зробити їх під замовлення, за моїми розмірами та згідно з інтер'єром, але наразі для мене це занадто дорого та й не думаю, що воно того вартує.

Скролю сторінку донизу і мене таки приємно дивують новинки, але більш привабливими виглядають ціни на минулу колекцію як меблів, так і декору, і я наче в трансі починаю закидати до кошика все, що мене цікавить.

За такою приємною справою час пролітає непомітно, і коли я додаю до кошика останню на сьогодні вазу, з жахом дивлюсь на загальну суму. Приємне відчуття після онлайн шопінгу, як рукою знімає, коли я бачу на екрані шестизначну суму.

Мій телефон починає вчасно дзвонити, відволікаючи мене від роздумів, що замовити в першу чергу, а що залишити на потім. Коли бачу на екрані фото подруги, мої губи розтягуються в задоволеній посмішці і я тисну «Відповісти».

– Скажи, що ти вже повернулась зі свого заслання, – кепкую з неї.

– Ні, – каже засмучено. – Тому і телефоную.

– Не всім кабанам ще хвости накрутила? – жартую з подруги, яка замість того, щоб скласти мені компанію на черговій нудній вечірці у фірмі батьків, яка була напередодні, поїхала в село до бабусі з дідусем. Вони, так би мовити, сучасні дачники, що залишили квартиру моїй подрузі, а самі переїхали жити на дачу, ближче до природи. Бабуся з дідом у неї мирові, але все одно сумнівний вибір, враховуючи тамтешню глушину навколо.

– Я не встигла на автобус, а наступний лише завтра, – відповідає приречено.

Я ж кажу, що глушина.Тільки що вовки не виють.

– Не проблема, я можу за тобою приїхати.

– Не варто, у мене немає сьогодні нагальних справ у місті, тому побуду тут до завтра.

– І хто той сільський парубок, на якого ти мене проміняла? 

– Не мели дурниць, – каже ображено. – Немає у мене тут нікого, я до бабусі з дідусем приїжджаю. Ой, зачекай, мені дзвонять.

– Потім передзвониш, – а у відповідь тиша, бо кажу я це сама собі, тому що  подруга поставила мене на утримання.

Сподіваюсь, що у того хто їй телефонує дійсно важлива справа, інакше доведеться накласти на нього прокляття, бо це вперше, коли подруга ось так мене вирубила. Вікторія повертається до студії, тому я просто скидаю, все ще активний, виклик подруги й звільняю робоче місце дівчини, але залишаю планшет, щоб потім повернутись і таки замовити частину меблів.

Ще немає дванадцятої, а мені вже конче необхідно трохи кави, відпочинок… і купити лампочку.

Хто б міг подумати, що відкриття власної студії танцю стане для мене суцільним стресом. Здавалося б творча стежка, але щоб реалізувати проєкт мрії доводиться на всю котушку застосовувати не тільки знання отримані в бізнес-школі, але й підіймати зв'язки, чого я зарікалась не робити. Всі ці папери, оренда, ремонт, дозволи, сертифікати зводять мене з розуму. Було б у мене трохи більше грошей то і мороки не мала, замовивши бізнес під ключ, але для мене принципово відкрити її самій, за власні кошти, та власними силами, так би мовити, потом та кров'ю. В моєму випадку потом та незворотною втратою нервових клітин.