Глава 15

– Звісно, – вона простягнула мені мобілку. – Йому?

– Ні, брату.

– Ти не казала, що в тебе є брат, – здивувалась подруга.

– Ох, все складно, – я піднялась, скинула яскравий плащ і рушила в коридор, бо музика була надто гучною і нам доводилося перекрикувати її.

«Хоч би Маркіян був тверезим!» – молилася про себе, очікуючи довгі гудки.

Брат не брав трубку. Він взагалі не любив незнайомі номери, та я була наполегливою. Вже збиралася відправити повідомлення, як на тому кінці прозвучало похмуре:

– Алло.

– Маркіяне! – видихнула я. – Мені треба, щоб ти розповів...

– Арішко?! – вигукнув він здивовано. – Ти де? З чийого телефона дзвониш? Терен...

– Маркіяне, в мене мало часу. Я втекла від нього, і...

– Ти – що?!

– Маркіяне! – гаркнула я. – Не перебивай мене! Мені потрібно, щоб ти розповів про Терена. Що сталося в «Елізіумі», чому він звідти пішов.

– Звідки я знаю, звільнився чогось, і навіть на телефон відповідати перестав, – роздратовано кинув брат, я так і бачила, як він пересмикнув плечима. – Це ж Терен. То друг, то ворог, туди-сюди його мотає. Слухай. В мене зараз Роман. Ми приїдемо і заберемо тебе. Кажи, де ти.

– Але... він же розорить нас. Краще підкажи адвоката. І...

– Аріяно! – перебив голос Юшковського, схоже, він забрав трубку у брата. – Ми хвилюємось. Де ти? Я все зроблю, допоможу. Я багато років працював з твоїм татом і маю принаймні захистити його доньку. Чую музику? Кажи адресу.

– Я в «Індіго», – здалась я.

– Ми виїжджаємо. Залишайся там. Нікуди не йди, чуєш? Серед натовпу він нічого не зможе тобі заподіяти. Маркіян накоїв лиха, але ми все виправимо. Зрозуміла? Ми зараз будемо. Залишайся там.

І він скинув виклик.

Чомусь згадалося, як Данар в перший день перевіряв мене на «сюрпризи» від Юшковського, як він поєднав його з братом. Начебто нічого особливого, що головний менеджер нашого найкращого клубу щось вирішує з власником, принаймні таким мій брат був останній рік. Навіть якщо Роман знає, що Терен вже прибрав клуб до рук.

І все одно щось дряпало всередині.

Озирнувшись, я поспішила повернутися до зали. Вперто змахнула волоссям. Може, Роман дійсно допоможе знайти якийсь вихід? Принаймні гарні адвокати в нього точно мають бути.

А я точно знаю, хто з них поганий хлопець, який купує і принижує дівчат. Тож будемо вважати, що все на краще.

Повернувшись до столу, я віддала Маринці телефон і безсило опустилася на диванчик. Плащ яскравим нагадуванням лежав поруч, темні окуляри зверху, ноутбук у сумці я надійно сховала під стіл, притиснувши ногами.

– Ну що там? – Маринка спробувала зазирнути мені в очі, перекрикуючи гуркіт басів. – Все нормально?

– Так, – кивнула я, намагаючись вгамувати внутрішнє тремтіння.

Лекс, який до цього похмуро мовчав, раптом підвівся і протягнув мені руку. Його обличчя пом'якшало, в очах з'явилося щось із нашого студентського минулого – до того, як усе моє життя перетворилося на суцільний шпигунський трилер.

– Арі, ти сама на себе не схожа. Тебе трясе. Ходімо потанцюємо, просто розвієшся. Згадай, як раніше.

Маринка підхопила ідею і штовхнула мене в спину:

– Іди, Арішко! Змий цей стрес!

Я вагалася лише секунду. Мені дійсно було потрібно вийти з цього оціпеніння. Забути про розумний дім, про уроки покори, про крижаний погляд Данара, який випалював мені душу. Хоча б на п'ять хвилин стати звичайною студенткою.

На танцполі панував неоновий хаос. Спалахи стробоскопів різали темряву, натовп рухався в одному ритмі. Лекс підійшов ближче, підлаштовуючись під мої рухи, а потім обережно, ніби питаючи дозволу, поклав долоні мені на талію. На мить я заплющила очі, дозволяючи музиці заповнити голову. Людська опора, звичайне тепло – це було те, чого мені так бракувало.

Але раптом усе змінилося. Фізично, на рівні інстинктів, я відчула, як навколо ніби впала температура.

Розплющила очі. Наступний спалах стробоскопа вихопив із натовпу фігуру, що стояла на краю танцполу. Мій подих перехопило, а серце зробило болючий кульбіт і застрягло десь у горлі.

Данар.

Він стояв один, повністю в чорному, ідеально зібраний і небезпечний. Погляд його темних очей наскрізь прошивав натовп, прикутий виключно до мене. Це був полярний холод, під яким вирувала дика, первісна чоловіча лють і щось, дивно схоже на ревнощі. Він бачив руки Лекса на моїй талії.  І звісно вирішив, що я втекла не просто так, а до нього.

Чорт, за що мені це все?!

Данар рушив уперед. Натовп інстинктивно, навіть не розуміючи чому, розступався перед ним, звільняючи дорогу. Лекс відчув мій переляк, озирнувся і спробував закрити мене собою, напружуючись усім тілом:

– Знову ти?

Данар навіть поглядом його не вдостоїв. Одним коротким, жорстким рухом він просто відсунув Лекса зі свого шляху, наче суху гілку, і зробив крок впритул до мене. Навколо продовжував гриміти бас, люди штовхалися, але між нами утворився вакуум абсолютної, дзвінкої тиші.

Терен схилився до мого вуха, обпалюючи шкіру гарячим диханням, від якого по спині поповзли сироти.

– У тебе є рівно одна хвилина, Аріяно, – вимовив тихо, але так чітко, що кожне слово вбивалося в мозок. – Ти забираєш речі, і ми повертаємося. Якщо ні – ти пошкодуєш.

Я знайшла в собі залишки гордості, закинула голову і подивилася прямо в його розлючені очі. Попереду була невідомість, але підкоритися зараз означало зламатися назовсім.

– Я вже шкодую, Данаре. Що ти взагалі колись трапився на дорозі моєї родини.

Його щелепа напружилася так, що ледь помітно ходили жовна.

– Нагадаю за контракт, – вицідив він, і в цьому слові почувся метал.

– Який ти сам порушив і не збирався виконувати! – випалила я, відчуваючи, як гнів витісняє страх. – Ти просто збирався видаляти мою роботу і тримати мене стільки, скільки заманеться. Що ти зробиш? Подаси на мене в суд? Розкажеш усім, як ти мене купив?!