Глава 15

– Звісно, – вона простягнула мені мобілку. – Йому?

– Ні, брату.

– Ти не казала, що в тебе є брат, – здивувалась подруга.

– Ох, все складно, – я піднялась, скинула яскравий плащ і рушила в коридор, бо музика була надто гучною і нам доводилося перекрикувати її.

«Хоч би Маркіян був тверезим!» – молилася про себе, очікуючи довгі гудки.

Брат не брав трубку. Він взагалі не любив незнайомі номери, та я була наполегливою. Вже збиралася відправити повідомлення, як на тому кінці прозвучало похмуре:

– Алло.

– Маркіяне! – видихнула я. – Мені треба, щоб ти розповів...

– Арішко?! – вигукнув він здивовано. – Ти де? З чийого телефона дзвониш? Терен...

– Маркіяне, в мене мало часу. Я втекла від нього, і...

– Ти – що?!

– Маркіяне! – гаркнула я. – Не перебивай мене! Мені потрібно, щоб ти розповів про Терена. Що сталося в «Елізіумі», чому він звідти пішов.

– Звідки я знаю, звільнився чогось, і навіть на телефон відповідати перестав, – роздратовано кинув брат, я так і бачила, як він пересмикнув плечима. – Це ж Терен. То друг, то ворог, туди-сюди його мотає. Слухай. В мене зараз Роман. Ми приїдемо і заберемо тебе. Кажи, де ти.

– Але... він же розорить нас. Краще підкажи адвоката. І...

– Аріяно! – перебив голос Юшковського, схоже, він забрав трубку у брата. – Ми хвилюємось. Де ти? Я все зроблю, допоможу. Я багато років працював з твоїм татом і маю принаймні захистити його доньку. Чую музику? Кажи адресу.

– Я в «Індіго», – здалась я.

– Ми виїжджаємо. Залишайся там. Нікуди не йди, чуєш? Серед натовпу він нічого не зможе тобі заподіяти. Маркіян накоїв лиха, але ми все виправимо. Зрозуміла? Ми зараз будемо. Залишайся там.

І він скинув виклик.

Чомусь згадалося, як Данар в перший день перевіряв мене на «сюрпризи» від Юшковського, як він поєднав його з братом. Начебто нічого особливого, що головний менеджер нашого найкращого клубу щось вирішує з власником, принаймні таким мій брат був останній рік. Навіть якщо Роман знає, що Терен вже прибрав клуб до рук.

І все одно щось дряпало всередині.

Озирнувшись, я поспішила повернутися до зали. Вперто змахнула волоссям. Може, Роман дійсно допоможе знайти якийсь вихід? Принаймні гарні адвокати в нього точно мають бути.

А я точно знаю, хто з них поганий хлопець, який купує і принижує дівчат. Тож будемо вважати, що все на краще.

Повернувшись до столу, я віддала Маринці телефон і безсило опустилася на диванчик. Плащ яскравим нагадуванням лежав поруч, темні окуляри зверху, ноутбук у сумці я надійно сховала під стіл, притиснувши ногами.

– Ну що там? – Маринка спробувала зазирнути мені в очі, перекрикуючи гуркіт басів. – Все нормально?

– Так, – кивнула я, намагаючись вгамувати внутрішнє тремтіння.

Лекс, який до цього похмуро мовчав, раптом підвівся і протягнув мені руку. Його обличчя пом'якшало, в очах з'явилося щось із нашого студентського минулого – до того, як усе моє життя перетворилося на суцільний шпигунський трилер.

– Арі, ти сама на себе не схожа. Тебе трясе. Ходімо потанцюємо, просто розвієшся. Згадай, як раніше.

Маринка підхопила ідею і штовхнула мене в спину:

– Іди, Арішко! Змий цей стрес!

Я вагалася лише секунду. Мені дійсно було потрібно вийти з цього оціпеніння. Забути про розумний дім, про уроки покори, про крижаний погляд Данара, який випалював мені душу. Хоча б на п'ять хвилин стати звичайною студенткою.

На танцполі панував неоновий хаос. Спалахи стробоскопів різали темряву, натовп рухався в одному ритмі. Лекс підійшов ближче, підлаштовуючись під мої рухи, а потім обережно, ніби питаючи дозволу, поклав долоні мені на талію. На мить я заплющила очі, дозволяючи музиці заповнити голову. Людська опора, звичайне тепло – це було те, чого мені так бракувало.

Але раптом усе змінилося. Фізично, на рівні інстинктів, я відчула, як навколо ніби впала температура.

Розплющила очі. Наступний спалах стробоскопа вихопив із натовпу фігуру, що стояла на краю танцполу. Мій подих перехопило, а серце зробило болючий кульбіт і застрягло десь у горлі.

Данар.