Глава 14

Вечір виявився напрочуд тихим. Я очікувала всього: нових допитів, видалення моєї роботи, чергових «уроків» чи хоча б важких кроків за дверима, від яких серце зрадницькі підстрибувало б до горла. Але пентхаус огорнув мене мертвою тишею.

Спочатку я не помітила її, бо заглибилась у проєкт додатку. Але щойно вийшла з тераси – одразу ж виникло відчуття, що я залишилася тут зовсім одна. Світло вмикалося по мірі мого проходу і вимикалося позаду, але більше ніде – ні на другому поверсі, ні з кабінету не долинало. І жодних звуків.

На вечерю в їдальні чекала лише одна порція. Самотня тарілка на величезному столі виглядала як знущання. Ані Данара, ані Каміли. Порожнеча в домі тиснула на вуха, змушуючи уяву малювати картинки одна гірша за іншу.

Де вони? Чимось займаються в тих кімнатах, куди мені зась? Каміла з її ідеальною поставою та м’яким поглядом... Мабуть, зараз вона не сперечається з ним. Не ховає картки під стегном. Вона знає правила цієї гри набагато краще за мене.

А може, він знову повів її кудись? Вона ж на відміну від мене не полонянка.

Шматок лосося на тарілці здався мені шматком гуми. Він зовсім не ліз у горло, і я з огидою відсунула від себе виделку. Металевий дзвін луною прокотився порожньою їдальнею. Знущання. Абсолютне, витончене знущання.

Мене просто дресирували. Крок за кроком, день за днем Данар Терен закручував гайки, перетворюючи моє життя на передбачуваний, стерильний графік слухняної бранки. Покора за розкладом, робота за розкладом, видалення зробленого, вечеря наодинці... Він випалював мою особистість, прагнув, щоб я зазирнула йому в рота й чекала на чергову подачку – чи то повернену валізу, чи то сухий кивок схвалення.

Але сьогоднішня тиша пентхауса щось перемкнула в моїй голові. Разом з мобілкою, яку Данар не перевірив, і яка пропалювала мою кишеню.

Всі думки, які я хаотично прокручувала в голові останні дні, зараз склалися в чітку, безжальну мозаїку. Данар не відпустить мене. Навіть якщо я напишу цей клятий додаток ідеально, він просто стиратиме код, вигадуватиме нові баги, змінюватиме умови на ходу. Він триматиме мене тут стільки, скільки схоче. Що він там казав? «Бо я роблю так з тими, хто потоптався по мені».

Це підводило до думки, що я чогось не знаю. Або впускаю. Щось важливе. А отже... треба якось натиснути на Маркіяна. Витягти, що саме він знає. І чому, власне, Терен припхався до нього по мене!

А тепер у цю мертву петлю затягнуло ще й моїх друзів. Його слова про Лекса – «ідеальна наживка» – досі пекли зсередини. Він збирався підставити їх. Перевести на них удар тих пацюків, які полюють на нього самого. Я не могла просто сидіти тут і чекати, поки Лекс або Маринка потраплять у його криваву пастку.

Мені потрібен вихід. Справжній, юридичний, залізобетонний вихід. Потрібно якось зв'язатися з братом – але не з мого певно прослуховуваного телефона. Витягнути з нього все про роботу Данара в «Елізіумі». І головне – знайти якогось зубастого, авторитетного адвоката, який не злякається мільйонера з кулаками.

Треба діяти. Просто зараз, поки дім порожній, а Данар з Камілою кудись пішли. Поки він не видалив все з мого телефону так само, як і з компа.

Я підвелася, відчуваючи, як у венах закипає злий, гарячий адреналін. Серце гупало в ребра так сильно, що, здавалося, його чути в радіусі кількох метрів.

Почати вирішила з експерименту. Якщо мій телефон не спраює, то зараз ми це перевіримо.

Я піднялася на другий поверх, намагаючись ступати беззвучно, хоча розумний дім і так підсвічував кожен мій крок. Ось і двері кімнати Каміли. Руки дико тремтіли, коли я дістала смартфон і запустила утиліту. На екрані горіла збережена зелена цятка – цифровий зліпок Камілиної картки.

Я піднесла мобілку до сенсора. Дзинь. Замок м'яко клацнув, і ручка піддалася.

Система не закричала. Охорона не прибігла. Автоматика слухняно зжерла фальшивку, вирішивши, що Каміла заходить у спальню. Полегшення на секунду затопило легені, але часу не було.

Я прошмигнула всередину. Погляд гарячково забігав по кімнаті, шукаючи маскування. Каміла любила коштовні, примітні речі – і це було мені на руку. На вішалці біля дзеркала висів її ультрамариновий дизайнерський плащ із глибоким капюшоном та об'ємним коміром. Охорона бачила його сотні разів.

Я миттєво накинула його на плечі. Він був довгий – повністю вкрив мою фігуру. Я натягнула капюшон на самі очі, ховаючи руді пасма, і застібнулася до підборіддя. На столі лежали її великі сонцезахисні окуляри – я перехопила й їх, хоча надворі вже була дев'ята вечора.

Забігла до себе по ноут. Тепер – головний етап. Ліфт.

Крокуючи коридором до кабіни, я відчувала, як горло стискує спазм від страху. Якщо Данар оновив логи... якщо охорона зараз заблокує кабіну між поверхами...

Я приклала телефон до панелі ліфта. Двері розійшлися. Слава Богу. Кабіна плавно рушила вниз, стрімко відраховуючи поверхи мого ув'язнення.

Коли дзеркальні двері відчинилися на першому поверсі, в очі вдарило яскраве світло лобі. За стійкою сиділи двоє охоронців. Спина миттєво вкрилася холодним потом. Я опустила голову, вдаючи, що повністю занурена в екран телефону, сховала обличчя за коміром плаща і впевнено рушила до скляних дверей на вихід.

Шлях перегороджував турнікет. Потрібно прикласти пропуск. Я піднесла телефон до зчитувача біля вертушки. Серце на мить просто перестало битися.

Пік. Спалахнув зелений індикатор.

Один із сек'юриті мазнув по мені байдужим поглядом, зафіксував знайомий яскравий плащ і знову повернувся до свого монітора, де система висвітила коротке: «Вихід: Каміла».

– Гарного вечора, Каміло, – долетіло мені в спину.

Я лише стримано кивнула, не збавляючи кроку, і штовхнула важкі скляні двері.

Прохолодне вечірнє повітря з шумом нічного міста буквально вдарило мені в обличчя. Свобода. Справжня, галаслива міська свобода.

За рогом хмарочоса я нарешті дозволила собі глибоко вдихнути. Насамперед затиснула кнопку живлення на своєму телефоні й тримала її, поки екран остаточно не згас. Плювати на все, Данар не знайде мене за цим GPS-маяком. Навіть якщо він помітить щось пізніше, зараз у мене є фора.