Глава 14-продовження

Я приклала телефон до панелі ліфта. Двері розійшлися. Слава Богу. Кабіна плавно рушила вниз, стрімко відраховуючи поверхи мого ув'язнення.

Коли дзеркальні двері відчинилися на першому поверсі, в очі вдарило яскраве світло лобі. За стійкою сиділи двоє охоронців. Спина миттєво вкрилася холодним потом. Я опустила голову, вдаючи, що повністю занурена в екран телефону, сховала обличчя за коміром плаща і впевнено рушила до скляних дверей на вихід.

Шлях перегороджував турнікет. Потрібно прикласти пропуск. Я піднесла телефон до зчитувача біля вертушки. Серце на мить просто перестало битися.

Пік. Спалахнув зелений індикатор.

Один із сек'юриті мазнув по мені байдужим поглядом, зафіксував знайомий яскравий плащ і знову повернувся до свого монітора, де система висвітила коротке: «Вихід: Каміла».

– Гарного вечора, Каміло, – долетіло мені в спину.

Я лише стримано кивнула, не збавляючи кроку, і штовхнула важкі скляні двері.

Прохолодне вечірнє повітря з шумом нічного міста буквально вдарило мені в обличчя. Свобода. Справжня, галаслива міська свобода.

За рогом хмарочоса я нарешті дозволила собі глибоко вдихнути. Насамперед затиснула кнопку живлення на своєму телефоні й тримала її, поки екран остаточно не згас. Плювати на все, Данар не знайде мене за цим GPS-маяком. Навіть якщо він помітить щось пізніше, зараз у мене є фора.

У внутрішній кишені плаща лежали кілька крупних купюр. Вибач, Каміло, потім поверну.

Я вискочила до дороги, підняла руку, ловлячи перше ліпше таксі, і застрибнула на заднє сидіння.

– В «Індіго». Поскоріше, будь ласка, – випалила водієві.

Машина рушила, вливаючись у потік неонових вогнів. Я їхала в нічний клуб, прямо в епіцентр небезпеки, чудово розуміючи: назад вороття вже не буде.

«Індіго» оглушив мене басом, від якого завібрувало в грудях, і засліпив спалахами неонових стробоскопів. Нарочито повільно, ховаючи обличчя в об’ємному комірі Камілиного плаща, я пробралася крізь натовп, що танцював, вишукуючи, де вмостилися наші. Ноутбук у спеціальній сумці здавався занадто важким, але випустити його з рук я не могла.

Маринку з Лексом знайшла за кутовим столиком. Обоє вже були розігріті алкоголем. Лекс похмуро крутив у руках склянку, а Маринка весело сміялася, окидаючи навколишніх чоловіків полюючим поглядом. Вочевидь, ніякої цінної здобичі не знаходила, але не здавалася.

Коли я різко опустила капюшон і сіла поруч, Маринка аж підскочила, а Лекс миттєво впився у мене диким поглядом.

– Арі?! Ти як тут? – випалив він.

Я проігнорувала його і розвернулася до подруги. Лють, яку я придушувала всю дорогу в таксі, вирвалася назовні:

– Маринко, навіщо? Навіщо ти дала Лексу мою геомітку?! Ти хоч розумієш, що накоїла?

Маринка спочатку розгубилася, але під дією коктейлів швидко повернула собі легковажний тон і грайливо відмахнулася:

– Тю, Арі, ну а що такого? Лекс зовсім з глузду з'їхав через твоє зникнення. Ми просто вирішили виманити вас із тим твоїм загадковим красунчиком-мільйонером сюди, до нас. До речі, а де він? Ви посварилися?

– Маринко, це не жарти! – я перехопила її за руку, змушуючи подивитися мені в очі, і заговорила гарячковим, притишеним шепотом. – Все занадто серйозно. Цей «красунчик» щойно прямим текстом сказав, що Лекс тепер для когось – ідеальна наживка. Ви всі в небезпеці через цей тупий пост!

Посмішка сповзла з Маринчиного обличчя, Лекс напружився. Не знаю, чи повірили, але принаймні сприйняли серйозніше.

– Що будеш? – спитав Лекс, вказуючи на меню.

– В мене грошей нема, – відмахнулась я.

Дожилась взагалі-то. Бувало я сама друзів пригощала, казала, що підробила. Але, схоже, мені більше це недоступно.

– Замовити тобі чогось? – Лекс явно розривався між бажанням проявити чоловічу гідність і постійною дірою в кармані, яка в нього не проходила. Та я знов відмовилась.

– Можна подзвонити з твого телефону? – кинула погляд на мобілку подруги, що лежала поряд із нею.