Глава 13

Серце калатало десь у горлі. Я знову взяла білий пластик картки Каміли й повільно піднесла його до тачпада, під яким ховалася антена NFC.

Дзинь.

Браузер миттєво оновив сторінку, перестрибуючи через вікна логінів та паролів. Система розпізнала «свою». Переді мною розгорнулася тривимірна модель пентхауса – складна мережа датчиків, приводів та логів.

Я не збиралася шпигувати. Мені просто потрібно було знайти важливу інформацію. Або лазівку. Погляд гарячково ковзав по лініях: вітальня, кабінет Данара, моя спальня... Ось! На дальній лоджії, прихованій за панорамним склом зимового саду, система підсвітила зовнішні пожежні сходи.

Це був шанс. Не ліфт, звідки мене можуть банально не випустити, а реальний шлях униз. Якщо вдасться відчинити двері.

Треба буде прогулятися по тому зимовому саду, роздивитися. Нумо, Данаре, чи ти ще щось приховуєш? Можливо, секретні архіви або...

Раптом у кутку екрана блимнуло червоне сповіщення: «Моніторинг зовнішніх загроз: Витік сигналу / Збіг у соцмережах»

– Що? – прошепотіла я, клікаючи на іконку.

Оскільки ноутбук тепер був авторизований через адмін-мережу, він отримав доступ до вайфаю з необмеженим трафіком. Секунда – і я перейшла за посиланням, яке система виділила червоним. Серце пропустило удар: на екрані відкрився пост мого одногрупника Лекса.

Моє фото з минулого літа – яскраве, усміхнене, таке чуже мені нинішній – і скріншот карти з розмитим синім квадратом геомітки. Тієї самої, яку я скинула Маринці.

«Друзі, Аріяна зникла! – писав він. – Останній раз скинула цю геомітку. Хто бачив її – пишіть! Треба щось робити!»

Під постом вже розгорілася справжня війна в коментарях:

Margo_RR: «Викликайте поліцію! Чого ви чекаєте?»

Real_Stas: «Лекс, не хайпуй. Ми бачили її сьогодні в універі на консультації. Може, дівчина знайшла собі багатого папіка, а ти просто бісишся, бо вона тобі не дає?»

Оlunka: «Стас, стули пельку! Вона не відповідає на дзвінки! Є порядні хлопці? Треба їхати туди».

Як не дивно, коментів Маринки не було – чи то вона не знала, що він викладе цю геомітку, чи то чекала, чим все обернеться.

Лекс намагався грати в героя, дівчата панікували, хтось із однокурсників відверто сміявся.

Та мені було не до сміху. Серце вгатилося в ребра. Пост висів лише сім хвилин, а його вже репостнули десятки разів. Геомітка виявилася неточною, мабуть через захист будівлі, і показувала лише квадрат, але цей квадрат легко міг стати мішенню.

Відповідний рух ліфта на схемі змусив мене здригнутися так, що ноутбук ледь не злетів зі столу.

– Боже, ні...

Я панічно почала закривати вкладки, але адмін-панель підвисла, намагаючись синхронізувати логи. Кроки до тераси вже лунали – важкі, впевнені, небезпечні. Я відсмикнула карту й миттєво заштовхнула її в щілину між сидінням і підлокітником крісла, накривши це місце стегном.

Кришка ноутбука захлопнулася за частку секунди до того, як тінь Данара накрила мій стіл.

Він прийшов одразу з тренажерного залу. Футболка обтягувала напружені плечі, від нього йшов майже відчутний жар. На ходу він розмотував довгий боксерський бинт із правої руки, оголюючи збиті, почервонілі кісточки пальців.

Данар зупинився поруч. Його обличчя було маскою з холодної люті, але в глибині очей я помітила те, що злякало мене ще більше – тривогу хижака, чию територію щойно викрили.

– Ти хотіла уваги, Аріяно? – його голос був низьким і вібрував від напруги. – Вітаю. Ти її отримала.

Він кинув на столик свій телефон. Там був відкритий той самий пост Лекса.

– Я... я не знала, що він це зробить, – витиснула я, намагаючись не дихати занадто часто.

– Не знала? – Данар зробив крок, нависаючи над кріслом так близько, що я відчула запах його тіла, змішаний з парфумом.

– Я відправила її подрузі... Злякавшись!

– Ти кинула приманку. І твій ображений хлопчик розніс її по всьому місту. Твій друг – ідіот. Він думає, що кличе на допомогу однокурсників, а насправді він щойно запалив сигнальний вогонь для всіх стерв'ятників цього міста.

Він різко вперся руками в підлокітники мого крісла, затискаючи мене в пастку. Залишки бинта на його кулаку зачепили край мого ноутбука.

– Де вона? – спитав Терен, дивлячись мені прямо в зіниці.

– Хто?

– Картка Каміли. Я бачив вхід у систему, Аріяно. Не грай зі мною.

Він нахилився ще нижче, так що я відчула запах його розігрітої шкіри. Його погляд став нестерпно гострим.

– Встань, – наказав він.

– Данаре...

– Віддай. Зараз же. Або я сам її знайду. І запевнюю, тобі не сподобається мій спосіб обшуку.

Він не жартував. Його пальці, з яких зісковзнули залишки бинтів, вчепилися в підлокітники, а майже чорні очі пропалювали в мені діру. Він був у люті.

Я заціпеніла, відчуваючи, як пластик картки впивається в моє стегно крізь тонку тканину літніх джинсів. Погляд Данара не просто вимагав – він роздягав, проникаючи під шкіру, вивертаючи мої думки назовні.

– Я не встану, – мій голос пролунав хрипко, майже невпізнанно.

– Помиляєшся, – видихнув він.