Глава 12-продовження

– Забула сумку в кухні, – посміхнулась я першою, щоб обґрунтувати своє повернення.

– Смачного, – посміхнулась і вона.

Я заціпеніла. Вона не перевірила картку. Мабуть, вона звикла, що тут усе в безпеці. Лише на терасі я нарешті видихнула. Але легше не стало. В кишені був доказ мого злочину, а в голові – розмова, яку я не мала чути.

Скляні стіни відгороджували мене від післяобіднього міста, проміні сонця відбивалися у вікнах. Я сіла в крісло, відкрила макет майбутнього сайту клубу, але пальці не слухалися.

Данар ризикував собою на площі. Дві години. Він тримає мене тут, щоб я була в безпеці чи щоб я просто не дісталася іншим? У контракті було сказано про роботу. Але ніхто не казав, що моїм робочим місцем стане епіцентр чужої війни.

Я подивилася на картку Каміли, витягнувши з кишені. Білий пластик з емблемою хмарочоса. Я знала, що маю повернути її. Або знищити.

Дістала телефон, який Данар не забрав назад. Але... але інтернет не був доступний. І дзвінки теж. Ніби він якимось чином заглушив сигнал, який на вулиці працював справно.

Дивлячись на макет сайту, я бачила лише білий пластик картки, що лежав на краєчку столу. «Ключ до системи». Ці слова свердлили мозок.

Я знову взяла телефон. Жодної поділки. Але ж телефон – це не лише дзвінки. Це Wi-Fi, Bluetooth, порти. Я відкрила список доступних мереж. Пусто. Тільки одна прихована мережа з ідеальною силою сигналу. Без назви. Просто набір символів, який нічого не давав без пароля.

Перевела погляд на картку Каміли. На ній не було магнітної стрічки, лише вбудований чіп. Такі картки часто працюють як NFC-мітки. Руки тремтіли, коли я піднесла телефон до білого пластику.

Я гарячково змахнула пальцем по екрану, запускаючи NFC-утиліту – звичайний інструмент, яким ми, розробники, перевіряли безконтактні блоки на сайтах. Один клік на функцію «Зчитати та зберегти мітку».

Дзинь.

Екран смартфона блимнув. Система видала короткий сигнал авторизації. Додаток тихо зафіксував унікальний ідентифікатор картки, створюючи її повний цифровий зліпок у пам'яті мого телефона. Тепер мій смартфон міг сам імітувати цей пластик.

Але паралельно на екрані вискочило дещо інше. Це не був просто ключ від ліфта. Це був адмін-протокол «Admin_Teren_Living».

У мене перехопило подих. Ця картка – не просто перепустка для Каміли. Це ключ до «розумного дому». До камер, до журналів відвідувань, можливо – до самої мережі пентхауса, яку Данар так ретельно заглушив для моїх пристроїв.

Спиною пробіг холодок. Якщо я зараз спробую увійти через це збережене посилання, чи побачить він це на своєму телефоні там, внизу? Чи прийде йому сповіщення про злам системи?

Раптом зсередини вітальні почувся шурхіт. Я швидко накрила картку телефоном і втупилася в ноутбук.

Це була Каміла. Вона підійшла до скляних дверей тераси, тримаючи в руках склянку з чаєм. Замість того, щоб залишитися за склом, м’яко штовхнула двері й зайшла всередину. Повітря на терасі було гарячим, але від її присутності мене пробрало ознобом.

– Ви дуже зосереджені, Аріяно, – вона підійшла ближче, ставлячи склянку на столик прямо поруч із моїм ноутбуком. Надто близько до того місця, де під телефоном була схована крадена карта. – Пан Терен скоро повернеться. Він просив переказати, щоб ви підготували напрацьовки до вечері. Він хоче бачити прогрес.

Я змусила себе посміхнутися, хоча м’язи обличчя звело судомою.

– Так, звісно. Підготую.

Каміла не поспішала йти. Вона повільно провела поглядом по терасі, наче щось шукала, а потім її очі зупинилися на моєму телефоні.

– Цікаво, – промовила вона тихим, майже розспіваним голосом. – Я була впевнена, що залишила свою картку в сумці, але не можу її знайти. Ви ніде не бачили такий білий пластик з емблемою?

Серце пропустило удар, а потім пустилося вскач. Я відчула, як долоні стають мокрими.

– Ні, не бачила, – мій голос прозвучав на диво рівно. – Може, десь випала?

– Можливо, – Каміла нахилилася, ніби поправляючи серветку на таці. Її обличчя тепер було зовсім близько до мого. – Але система безпеки показує, що вона всередині. Дивно, правда?

Вона замовкла, витримуючи паузу, від якої в мене заніміли кінчики пальців.

– Знаєте, Аріяно, – вона раптом змінила тон на більш тихий, майже конфіденційний. – Якщо Данар дізнається, що я загубила її в домі... це буде катастрофа. – Вона подалася ще трохи ближче, голос став майже прохальним. – Якщо раптом побачите її десь тут, на терасі чи у вітальні... просто скажіть мені. Добре? Не хочеться, щоб він почав обшукувати... нас обох.

Ох. Обшукувати. Жах пробіг тілом, і водночас згадалися його руки. Плечі. М’язи.

Каміла випрямилася, востаннє ковзнувши поглядом по моєму ноутбуку, але вже не так цупко, як раніше. В її очах тепер читалася не загроза, а справжня тривога людини, яка боїться розгнівати господаря.

– Хто ви йому? – так само тихо запитала я.

Дівчина ледь помітно усміхнулась:

– Якщо я скажу, що помічниця, ви повірите?

– Хіба з помічницями живуть в одному домі?

– Якщо скажу, що коханка, – ревнуватимете?

– Оце вже точно ні! – нервово хмикнула я.

Каміла ледь звузила темні очі, ніби геть не вірила мені. Але нічого не додала, лише розвернулася і покинула терасу. Залишивши чай, якого я не просила.

Коли двері за нею зачинилися, я відчула, як стілець піді мною ледь не хитається від мого власного тремтіння. Вона не знає напевно, але вона боїться. Боїться за себе – і, можливо, трохи за мене.

Глянула на телефон. Під ним лежала карта – мій єдиний шлях до інформації, який тепер буквально випалював дірку в столі. Дивно думати, що мені вдасться довго втримати цю таємницю.

Але ж і не скористатися нагодою неможна!

Якщо я зроблю все правильно, я зможу знайти якусь важливу інформацію. І, головне – знайти вихід.

Але якщо я помилюся хоч в одному русі... боюся, обшук буде найменшим з моїх покарань.