Глава 12

Ці кілька хвилин, поки ліфт їхав до нашого верхнього поверху, здалися мені вічністю. Вода стихнула, я щосекунди оберталася, боючись, що Каміла вийде чи хоча б визирне.

А потім двері беззвучно відчинилися. Я ковзнула всередину. Влас казав про зал. Навряд чи він мав на увазі елітний фітнес-центр за три квартали звідси. У таких будинках зазвичай є технічні поверхи з басейнами чи тренажерними залами «для своїх».

Так і є, на панелі вилискувала електронна кнопка з підписом «спротзала», і я притиснула до неї картку.

Може, тут і басейн є? Ох, знала б, додала б до контракту! Мені б теж поплавати, розім’ятися.

Не знаю, чому не рушила одразу вниз, до виходу, або хоча б у паркінг. Скоріш за все охорона мене не випустить. Ще й Данару повідомить. Я і без того боялася, що вони глянуть на камери і помітять в ліфті мене.

Але все це думав розум, поки серце калатало, навіщось бажаючи побачити Данара на тренуванні. І, можливо, почути, про що він розмовляє з цим чоловіком. Якому явно довіряє. І який знає якщо не всі його секрети, то багато.

«Іди до себе і працюй», – казав він. Але ж я і йду... просто дуже довгим шляхом.

Спортивна зона виявилася на два поверхи нижче. Коли двері відчинилися, я відчула запах гуми, заліза та чогось гострого, чоловічого. Тут було тихо, лише з-за масивних скляних дверей долинав ритмічний, глухий звук ударів.

Гуп. Гуп. Гуп.

Я підійшла ближче, ховаючись за широкою колоною. Зал був напівтемним, освітленим лише кількома лампами під стелею. Підлога повністю заслана матами. Данар і Влас виявилися там удвох.

Данар уже скинув майку. Його спина вигравала м’язами під світлом, кожна лінія була чіткою, наче на античній скульптурі. Він не просто бив грушу – він її знищував. Влас стояв навпроти, тримаючи важкі тренувальні лапи, і щоразу, коли Данар завдавав удару, наставник лише трохи зміщувався, змушуючи його рухатися швидше.

– Ти знову впускаєш емоції в голову під час бою, Даре, – голос Власа лунав рівно, попри темп тренування. – Ти думаєш про дівчину.

Данар завдав серію блискавичних ударів.

– Я думаю про те, як заманити пацюка в мишоловку.

– Ти стояв на площі дві години, – Влас різко перехопив його руку, зупиняючи рух. – Це не про бізнес. Це про те, що ти став вразливим. А вразливість у нашому випадку – це квиток в один кінець.

Данар вирвав руку, важко дихаючи. Його грудна клітка здригалася, піт стікав по шиї, спині, зникаючи за поясом штанів.

– Вона – ключ до системи, Власе. Тільки й усього.

– Ключі не охороняють ціною власного життя, хлопче. Їх просто використовують.

Я відсахнулася від скла, відчуваючи, як кров відливає від обличчя. Ключ до системи? Пацюк? Це хто в них пацюк і до чого тут взагалі я?

– Перерва, – тихо промовив Влас, відкладаючи тренувальне обладнання.

Розвернувшись, я майже бігом кинулася до ліфта, поки вони мене не помітили. Тепер я точно знала дві речі: Данар Терен веде війну, в якій я – лише інструмент. І він готовий померти на тій площі, аби цей інструмент не дістався комусь іншому.

«Ключ», «інструмент», «ціною власного життя». Ці слова крутилися в голові, як збійний скрипт.

Я стиснула картку, мріючи тільки про кнопку «Lobby» – вниз, до виходу, до волі.

Але тут же зціпила зуби. Навіть якщо я пройду повз рецепцію, куди мені йти? До брата, який мене продав? До друзів, на яких Данар вже наставив свій приціл? Якщо цей чоловік, який бив грушу з такою люттю, не має виходити на площу без охорони, то що можуть зробити зі мною?

Ясно одне: я йому потрібна точно не тому, що він побачив у мені жінку. Але я і не спадкоємиця тата, інакше логічніше було зосередитись на Маркіяні. Навіщо тоді? І що станеться за місяць, коли стіче строк контракту?

З-за дверей залу пролунав гучний ляскіт – мабуть, Данар кинув рукавиці на підлогу. Страх бути викритою прямо тут, у цьому темному коридорі, виявився сильнішим за жагу свободи. Я притиснула вкрадену картку до датчика. Секунди, поки кабіна наближалася, здавалися вічністю. Я буквально втиснулася в кут, молячись, щоб двері зачинилися до того, як Данар вийде в хол.

Коли я повернулася в пентхаус, серце все ще калатало об ребра. Тиша. Сумочки Каміли на столику вже не було. Серце пропустило удар – помітила? Злякалася? Підкараулює?

Я пройшла на кухню, намагаючись дихати рівно. Наклала собі порцію, поставила на тацю, підхопила сумку з ноутом і рушила шукати місце. Каміла спускалася зі сходів, перевдягнена в домашній одяг.

Вона окинула мене цупким поглядом. Невже помітила? Що зробить?

Любі, я бачу в останні дні, що приєднується багато нових читачів) Будь ласка, дайте знати, які емоції у вас викликають герої і сама історія! Ваші вподобайки - моє натхнення ❤️