Глава 11

– В нього є друг? – Маринка аж підстрибувала від нетерпіння, поправляючи волосся. – Арі, ну не мовчи! Ти з ним переспала? Чи він твій новий бос?

Друг? Був. Мій брат. Але я про нього друзям не казала – бо не хотіла, щоб вони знали про нашу мережу.

– Він... – я запнулася, бачачи, як Данар повільно відривається від машини. Його погляд сфокусувався на мені, і я відчула, як невидима нитка між нами натяглася. – Він мій роботодавець. Тимчасовий.

– Роботодавець? – втрутився Лекс, його голос став колючим. – Який возить своїх співробітниць на крутих чорних тачках і чекає їх по дві години під універом? Арі, ти серйозно? Що це за робота така?

Лекс зробив крок вперед, ніби намагаючись закрити мене собою від цього холодного, небезпечного чоловіка. Він хотів здаватися захисником, але на фоні спокійної, майже кам’яної впевненості Данара, виглядав як підліток, що намагається гавкати на вовка.

Данар не став чекати. Він рушив нам назустріч. Кожен його крок був вивіреним, важким. Без піджака погляду відкривалася біла сорочку з закоченими рукавами, і я мимоволі згадала силу його передплічь.

– Аріяно, ти запізнюєшся на три хвилини, – промовив він, зупиняючись за два кроки. Він ігнорував Лекса так майстерно, наче той був просто частиною ландшафту.

– Ми закінчували проєкт, – я намагалася, щоб мій голос звучав твердо, але поруч із ним повітря знову стало замало.

Маринка, зазвичай язиката і бойова, раптом притихла, лише великими очима кліпала, переводячи погляд з Данара на мене.

– Я – Олексій, – Лекс виставив руку вперед для рукостискання, намагаючись перехопити увагу Терена. – Одногрупник і партнер Аріяни по проєкту. А ви...

Данар повільно опустив погляд на протягнуту руку, потім знову на Лекса. Він не поворухнувся. Не простягнув руку у відповідь. Це було настільки принизливо і грубо, що мені захотілося провалитися крізь землю.

– Я той, хто не любить чекати, – відрізав Данар, дивлячись мені прямо в очі. – Аріяно, в машину. Зараз.

– Слухай, мужик, ти не можеш так з нею... – почав був Лекс, червоніючи від люті, але Данар лише на мить змістив фокус на нього.

– Я можу все, на що вона дала згоду, – у його голосі прозвучав той самий метал, від якого вчора ввечері в мене тремтіли пальці. – А тепер раджу тобі зайнятися своїм проєктом. Самостійно.

Він розвернувся, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

– Арі... – Маринка прошепотіла мені на вухо, коли я вже робила крок до автівки. – Це капець. Ти попала. Але боже... який він гарячий, коли злий. Подзвони мені, чуєш? І пам’ятай про друга!

Божевільна. Я б бігла, побачивши таке. Скоріш за все в поліцію. Аби врятувати подругу. А не шукати для себе схожий дублікат.

Я не відповіла. Сіла на переднє сидіння. Дверцята зачинилися, відсікаючи мене від друзів, від сонця і від моєї крихкої волі. Щойно Данар сів за кермо, в салоні стало тісно.

– Партнер, значить? – кинув він, різко рушаючи з місця. – Здається, твій «партнер» мітить на щось більше, ніж спільний код.

– Тебе це не стосується, – витиснула я, дивлячись у вікно. – У контракті немає пункту про моїх друзів. І про те, що я не можу подарувати свій інтим, на який ти не маєш права, комусь іншому!

Вирвалося скоріше, ніж я встигла усвідомити і прикусити язика. Бо переді мною був не той хижак, якого я хотіла дражнити.

Чи той?

– У контракті є пункт про твою повну присутність, – відповів він надто повільно. Міцно стиснувши кермо, аж пальці побіліли. – І я не збираюся ділити твій час із сумнівними студентами, у яких гормони тиснуть на мозок більше, ніж знання.

Він ревнував? Або це була просто звичка власника перевіряти, чи не зазіхає хтось на його майно?

Місяць, нагадала я собі, стиснувши зуби. Місяць, аби не опинитися на вулиці.

Решту дороги ми мовчали, і в пентхаус теж піднялись у важкій, майже фізично відчутній тиші. Данар не зронив жодного слова, але повітря навколо нього буквально іскрило від напруги. Я чекала чергової порції наказів чи докорів, але щойно двері ліфта роз’їхалися, назустріч вийшов геть незнайомий мені чоловік.

Йому було за тридцять, а може навіть і під сорок, у гарній формі. Не такий атлетичний, як Данар, більш жилястий і щільний, дуже спортивний на вигляд.

Його обличчя нагадувало хижого птаха, а погляд – спокійний і глибокий – миттєво просканував мене, перш ніж зупинитися на моєму супутнику.

Від несподіванки я загальмувала, кинула погляд на Данара – той ледь звів брови, але здивованим чи напруженим не виглядав.

– Ти знов наражаєшся на небезпеку, – замість привітання кинув чоловік. Голос був низьким і трохи хрипким. – Ти стирчав на відкритій площі дві години. Один. Без охорони.

Данар навіть не глянув на нього, пройшов уперед, кидаючи піджак на крісло.

– У мене була справа, Власе.

– Справа? – Влас зробив крок вперед, стиснувши губи. В його очах вилискувала не злість – там проглядалася щира тривога. – Це було надто небезпечно. Зараз – особливо. Ти сам знаєш, що вони тільки й чекають, коли ти вийдеш на світло без прикриття. Ти не просто підставився, Даре. Ти підставив усе, над чим ми працювали.

Я затамувала подих. Про кого він? Хто ці «вони»? Погляд Власа знову ковзнув по мені, в ньому не було ворожості – швидше дивний жаль, ніби він щось знав. Щось, про що я й гадки не мала.

– Власе! – обірвав його Терен, розвернувшись. Але дивився на нього не холодно, не гостро. Так дивляться на давнього друга, або навіть... наставника? – Не тут.

Влас трохи звузив сірі очі, кивнув:

– Ти давно не тренувався. Чекаю на тебе в залі, – і він рушив до ліфта.

– Іди до себе, Аріяно, – сухо кинув Данар, не обертаючись. – Працюй.

Я хотіла заперечити, запитати, та Данар лише хруснув пальцями і мовчки пішов углиб коридору. Влас обернувся у ліфті, проводжаючи його поглядом, а потім кивнув мені – коротко, по-чоловічому, і натиснув якийсь поверх.