Глава 10

Сніданок пройшов майже в повній тиші. Каміли чомусь не було. Данар сидів навпроти, ідеально прямий у своєму темно-синьому піджаку та білосніжній сорочці. Він пив чорну каву, гортаючи щось у планшеті, і лише раз підняв на мене погляд... довгий, вивчаючий. Здалося, на мить його брови зсунулися, ніби мій звичайний вигляд викликав у нього якесь дивне роздратування. Або дисонанс. Або навіть жаль – таке взагалі можливо?

– Готова? – коротко запитав він, відставляючи чашку.

– Більш ніж, – я торкнулася сумки з ноутом, яка лежала поряд.

У машині, щойно двері зачинилися, він простягнув мені мій телефон, та віддавати не поспішав:

– Без дурниць, Аріяно. Я все одно дізнаюся, якщо ти вирішиш написати заяву чи викликати службу порятунку.

Написати? Я б написала, і може навіть добилася б анулювання контракту, підписаного під тиском. Якби була впевнена, що він не купив увесь відділок. Знаю я, як в нас справи робляться. Я ж потім ще й винна лишуся.

Тому не відповіла.

– Телефон у тебе для однієї мети – підписати документи і тримати зв'язок з куратором. Якщо я побачу бодай одну спробу набрати адвоката, поліцію чи твого недолугого брата – мережа заблокується автоматично, а твій диплом зникне з бази. Ти мене почула?

– Почула, – процідила я крізь зуби, вириваючи слухавку з його рук.

Телефон буквально вибухнув у руках: екран миготів від сповіщень. П’ятдесят пропущених від Маринки, купа повідомлень у групі потоку і... Лекс. «Арі, ти де зникла? Ми сьогодні маємо прогнати презентацію перед консультацією. Чекаю в авдиторії».

Я зиркнула на Данара, який сам сидів за кермом. Якщо він і заглядав у мою мобілку, якщо бачив ці повідомлення, то вигляду не подавав.

– Я залишив свій новий номер, – додав він непроникно. – Про всяк випадок.

– Повір, я ніколи ним не скористуюся, – так само вицідила я.

– Можеш стерти, – потиснув він плечима.

– Так і зроблю.

Ми під’їхали до корпусу саме тоді, коли на площі було найбільше народу. Чорний солідний автомобіль Данара виглядав серед студентської метушні як інопланетний корабель.

– Я чекатиму тут, – кинув він, не дивлячись на мене. – У тебе дві години. Якщо через сто двадцять хвилин ти не вийдеш – я зайду всередину сам. Ти цього не захочеш.

– Повір, я вже цього не хочу, – буркнула я і майже вистрибнула з машини, відчуваючи, як легені нарешті наповнюються повітрям свободи.

Маринка чекала біля самих сходів, нервово перебираючи шлейку рюкзака. Я рушила до неї, намагаючись дихати рівно і не озиратися на машину, де за темним склом залишився Данар.

– Арішко! Нарешті! – вона ледь не збила мене з ніг, міцно обійнявши. – Я мало не посивіла! Та геолокація... я вже збиралася в поліцію дзвонити, але потім дивлюся – Оболонь, елітний район... Я подумала, що ти або в полоні у мільярдера, або виграла в лотерею і забула мені сказати!

– Майже вгадала, – я спробувала посміхнутися, але вийшло криво. Ми швидко зайшли в хол, подалі від сторонніх очей.

– Так, стоп, – Маринка зупинилася і вхопила мене за лікоть, уважно розглядаючи. – Ти виглядаєш так, ніби не спала всю ніч. Дійсно все гаразд?

– Потім, Марин, – я перебила її, відчуваючи, як клубок підкочується до горла. – Все потім. Зараз мені треба пройти цю кляту консультацію і хоча б дві години побути просто студенткою. Будь ласка. Не розпитуй.

– Добре, – вона кивнула, хоча в її очах горіло шалене занепокоєння навпіл з цікавістю. – Але після пари ти мені все розкажеш. Кожну деталь. Лекс, до речі, теж тебе шукав. Він у кабінеті, злий як чорт.

Я лише зітхнула. Лекс був останньою людиною, з якою мені хотілося сьогодні з’ясовувати стосунки. Але вибору не було. Ми рушили вглиб коридору, і я на мить уявила Данара, який сидить там, у своїй машині, і відраховує хвилини моєї волі.

Що в нього, власних справ нема? Хоча не впевнена, що було б краще, якби він приставив до мене якогось безмовного бугая.

Консультація пройшла як у тумані. Добре, що в мене майже все було готово заздалегідь! Багато хто доробляв проєкти прямо на ходу, але я, мабуть, сьогодні не змогла б.

Я намагалася зосередитися на коді, але постійно відчувала на собі погляд Лекса. Він підсів зовсім близько, накрив своєю долонею мою руку, що лежала на мишці.

– Арі, ти якась сама не своя. Що за авто тебе підвозило? На таксі не схоже.

– Ти підглядав?

– Побачив у вікно, – у його голосі прозвучала нотка власності, яка мене раптом роздратувала. Досить з мене одного «власника»!

– Просто знайомий, Лексе. Давай по справі. Про всяк випадок перкину тобі свою частину проєету, ок? Бо... комп лагає.

За якийсь час вдалося дійсно зосередитися на справі. Ми заглибилися у роботу, і я майже відчула себе тією самою Аріяною, що й тиждень тому.

Я ж ледь не зіскочила з навчання, коли загинули батьки. Друзі допомогли втриматися, навіть якийсь проєкт за мене здали – я потім наздоганяла сама. І зараз заглибилася в цю класну студентську атмосферу, відпочиваючи душею.

А Данару ж двадцять... шість, мабуть. Я не пам’ятала, коли в нього день народження, але вони з Маркіяном однолітки. Цікаво, чи вчився він у вузі? Чи одразу пішов руйнувати чужі світи, привласнювати те, що погано тримається? Що там брат казав, «хлопець із вулиці з купою мізків»?

Та за дві години, коли кураторка схвально посміхнулася, майже не зробивши зауважень нікому з нас, ця приємна атмосфера розірвалася, нагадавши, куди мені належить повертатися, поки друзі планують вечірні гульки.

– Маріш, – затримала я подругу, коли всі почали розходитися. – Можна я перекину тобі дещо? Ноут багує, боюся, що не витримає напруги.

– Віруси? По-дружньому? – сунув носа Лекс.

– Звісно, що ж іще, – пирхнула я і знов обернулась до Маринки: – Нічого особливого, може робота підвалить, от і боюсь щоб все не зіпсувалось.

– Звісно, кидай, – вона присунула свій ноутбук. Кілька хвилин ми боролися з перекиданням, і лише коли початок роботи над додатком перекочував до її компа, я трохи видихнула. Якщо встигну на здачу диплома доробити і скинути весь додаток, в мене буде, що пред’явити Терену через місяць.