Глава 9

Я вийшла з кабінету на негнучких ногах. Лід, який Данар Терен так вміло розлив навколо себе, здавалося, просочився мені під шкіру. На кухні я механічно налила в горнятко чорну каву, навіть не відчувши її смаку, і майже забігла до своєї кімнати, зачинивши двері на електронний замок. Хоча чудово розуміла: у цьому пентхаусі мої замки – лише ілюзія.

Мене все ще дрібно трясло. Не від страху перед наближенням Терена, а від усвідомлення масштабів катастрофи.

Він може видаляти його щоранку.

Ці слова пульсували в скронях важкими ударами. Я сіла на підвіконня, підтягнувши коліна до грудей. Це пастка. Залізна, прорахована пастка, з якої немає виходу. Йому не потрібен додаток. Йому взагалі начхати на мою роботу. Він збирається тримати мене тут двадцять дев'ять днів, змушувати випалювати мізки за монітором, а на тридцятий – просто натисне одну кнопку, обнулить сервер і скаже, що я не виконала умову контракту.

Я зробила ковток гіркої кави. Ну вже ні. На кожну дію знайдеться протидія. Якщо цей соціопат думає, що я буду щодня безплатно постачати йому матеріал для його садистських розваг, він погано мене знає. Я не напишу для нього жодної стрічки коду. Не зараз. Я просто зроблю весь архітектурний блок в останній день. Завантажу його на сервер за п'ять хвилин до дедлайну, коли він просто фізично не встигне нічого видалити. А до того часу – я не поворухну і пальцем.

Ця думка трохи повернула мені самоконтроль. Натомість я відкрила свій ноутбук і зайнялася тим, що дійсно мало значення – моїм дипломним проєктом. Локальна папка, жодних зовнішніх серверів Терена. Наступні кілька годин я шліфувала інтерфейс, перевіряла бази даних. Щастя, що встигла відправити кураторці. Як це він мені дозволив. Але останні штрихи все одно залишалися, тож я їх і шліфувала.

Щоб розвіятися, я вийшла в його величезну, пафосну вітальню-бібліотеку. На щастя, в ній нікого не було, хоча мене не покидало відчуття, ніби він спостерігає за мною через камери.

Ще трохи, і я теж почну перетворюватися на соціопатку.

Довго вела пальцями по корінцях солідних фоліантів, поки погляд не зачепився за сучасну обкладинку. Фантастика! Я здивовано витягла книгу. Треба ж, у нас із цим бездушним роботом є бодай щось схоже в уподобаннях. Хоча, можливо, він тримає ці книги тут просто для краси, щоб здаватися людиною.

Обід застав мене з книгою в руках. Каміла покликала до столу, і цей прийом їжі став окремим колом мого особистого пекла. Дівчина поводилася напрочуд м'яко, навіть турботливо – передавала мені салат, тихим голосом питала, чи всього вистачає.

Але від цієї штучної сімейної ідилії мені хотілося закричати. Я дивилася на її бездоганну зачіску, на те, як Данар схвально приймав її присутність, і всередині все випалювала огида. Каміла добровільно ділила ліжко з убивцею моїх батьків, жила в його золотій клітці й, здається, була цілком задоволеною. Я намагалася дивитися в тарілку, щоб не видати своєї нудоти.

О дев'ятій вечора Терен викликав мене в кабінет.

Я зайшла, тримаючи руки в кишенях худі. Данар сидів за своїм столом. Його консоль пульсувала синіми вогниками схеми міста.

– Де твій ноутбук? – запитав буденно.

Я знизала плечима, так само не сідаючи.

– Екран порожній, Аріяно, – сухо кинув він, теж не пропонуючи мені сісти. – Де код?

– Немає. Я подумала... навіщо мені витрачати сили? – я знову байдуже знизала плечима, дивлячись на нього зверху вниз. – Ти все одно зітреш його зранку, щоб довести мені свій контроль. Я не збираюся працювати на кошик для сміття.

Данар повільно підвів голову. В його очах не було люті – там було щось набагато гірше. Розрахунок. Він зробив кілька кліків на своїй клавіатурі, і великий настінний екран раптом спалахнув.

Я застигла. На моніторі світився внутрішній інтерфейс мого університету. Особистий кабінет моєї кураторки. І файл моєї дипломної роботи, яку я відправила вчора.

– Ти думаєш, що ці вогники на моїй консолі – це просто гарна анімація? – тихо, майже інтимно промовив Данар, і цей тон змусив моє серце захолонути. – Для мене немає закритих мереж у цьому місті, Аріяно. На мене працюють кращі спеціалісти айті технологій. Твій університетський сервер – це дитяча пісочниця. Якщо завтра о дев'ятій ранку на моєму столі не буде першого робочого блоку додатку... наступним білим екраном блиматиме твій дипломний проєкт. Прямо в базі університету. Я обнулю твої п'ять років навчання одним кліком, і ти вилетиш звідти з вовчим квитком за крок до випуску.

У мене перехопило подих. Пальці в кишенях стислися в кулаки з такою силою, що нігті вп'ялися в шкіру. Він прорахував усе. Він бачив мій хід із самого початку.

Данар повільно підвівся з крісла. Він був одягнений не в ту домашню сорочку, яку я бачила вранці. Дорогий, ідеально підігнаний темно-синій костюм, білосніжна комірцева зона, важкий дорогий парфум.

З вітальні заглянула Каміла – у розкішній вечірній сукні з відкритою спиною, на підборах, із яскравим макіяжем.

Данар кинув на мене один короткий, нищівний погляд, повний холодної зневаги.

– Працюй, – відрізав він, замикаючи двері кабінету. – А ми з Камілою сходимо розвіємось. Ти мені сьогодні не потрібна. Сподіваюся, ніч без сну освіжить твою архітектурну музу.

Вони розвернулися і рушили до ліфта. Той поніс їх кудись, залишаючи мене в абсолютній, гнітючій тиші.

Мене затрусило від безсилої, шаленої люті. Він знову обіграв мене. Знову розчавив мою спробу захиститися.

Я пішла до себе, відкрила робоче середовище і почала гарячково вбивати перші рядки коду.

Виконувати марну роботу не хотілося взагалі, втома накочувала, манячи у ліжко. Та я змушувала пальці літати по клавіатурі. В голові панічно крутилася одна думка: завтра.

Завтра у мене офіційна консультація в інституті, мені потрібно підписати документи у кураторки. І я маю витримати цю ніч, написати цей клятий код, щоб Данар не знищив моє майбутнє ще до того, як я переступлю поріг університету.