Глава 6

Данар ледь помітно схилив голову набік. На його обличчі не було ані тіні страху – лише крижана зневага, від якої ставало ніяково.

– Спробуй, – спокійно дозволив він. – Але врахуй: щойно ти переступиш поріг відділку, я відкличу всі інвестиційні транзакції. «Елізіум» збанкрутує до завтрашнього ранку. Інші клуби не протримаються й доби. Твоїх залишків акцій не вистачить навіть на те, щоб оплатити послуги адвоката. Ти опинишся на вулиці, Маркіяне. Жебраком. З величезним боргом.

Брат задихнувся від люті, його обличчя пішло червоними плямами.

– Ти не зробиш цього... Ми ж були друзями! Ти ж... – він раптом замовк, а потім випалив те, що явно тримав як останній аргумент: – Це я влаштував тебе на першу роботу в «Елізіум», забув?! Ти був ніким, просто хлопцем із вулиці з купою мізків і порожніми кишенями! Це моя родина дала тобі шанс!

Повітря у вітальні наче викачали насосом. Данар застиг. Його хватка на моєму плечі стала настільки сильною, що я ледь не зойкнула. Очі чоловіка спалахнули таким гнівом, що мені захотілося відступити на кілометр, але він не ворухнувся.

– Я ніколи не забуду, – повільно, майже по складах вимовив Данар, і в цьому тихому тоні було більше загрози, ніж у будь-якому крику, – все, що дала мені твоя родина. А ти, Маркіяне, сам дозволив скористатися собою. І своєю сестрою заразом. Не перекладай на мене відповідальність за власну слабкість.

Він трохи послабив хватку, але не відпустив мене.

– Угода залишається в силі, – відрізав, дивлячись на Маркіяна. – Аріяна залишається тут, поки мережа Куловських офіційно не перейде під мій контроль. Поки всі юридичні хвости не будуть обрубані. Як тільки угода закриється – вона вільна. До того часу... – він нарешті глянув на мене, – вона працюватиме на мене.

Маркіян знітився. Весь його запал випарувався під цим важким поглядом. Він подивився на мене – жалібно, винувато.

– Аріш... Він щось заподіяв тобі?

– Та трохи покористувався, – не втрималася я. – Як бачиш, не померла. Тільки саван начепила. Готуюсь до похорону.

– Ну навіщо ти... – брат зсутулився. – Я ж... я ж хотів захистити наші активи. Твої активи!

Мої? Продавши мене ж?!

– Ти мав розповісти мені про проблеми раніше, Маркіяне! А не казати, що все чудово!

– Так... та я сподівався... що зможу все виправити. Аріш... Як мені тобі допомогти?

– Саме так, Аріш, – криво посміхнувся Данар. З його вуст моє скоротшене ім’я прозвучало зовсім не м’яко. – Що ти обрала би? Піти зараз, лишившись ні з чим, чи зберегти активи своїх батьків і достаток свого брата, залишившись зі мною?

– Ти... дійсно відпустив би мене?

– Я поставив питання першим.

Кілька секунд я дивилася на нього. Він же дійсно... не примушував мене ні до чого. Щось там командував, самостверджуючись. Але не бив, не ґвалтував.

Кілька хвилин я роздивлялася Маркіяна. Такого рідного. Любимого. І, як виявилось, такого слабкого. Він не впорався з втратою батьків. Не впорався з тим, що на нього звалилося.

– Якщо йдеться про чіткі терміни в пару тижнів, поки мережа буде офіційно переходити до тебе, – обережно промовила я, – то я воліла б залишитись. Зберегти спадок батьків. Але... не на словах. Я воліла б заключити контракт.

– Контракт, – очі Данара спалахнули.

– Так. З чітко прописаними умовами і строками. Якщо я твоя гарантія, що мережа дістанеться тобі – отже, ти моя гарантія, що ми матимемо виплати дивідендів.

– Хто б сумнівався, що ти продасися, – напівпрезирливо кинув Данар. Перевів погляд на Маркіяна: – Чув? А тепер йди геть. І ніколи більше не приходь сюди.

Брат ще хвилину стояв, стиснувши зуби, а потім розвернувся і майже вбіг до ліфта.

Двері беззвучно зачинилися, відсікаючи останню надію на те, що все це – просто дурний сон. Я залишилася наодинці з людиною, яка за п’ятнадцять хвилин розібрала моє життя на запчастини й купила те, що сподобалося.

– То... що ти хорониш? Дівочі мрії? – повільно повернувся до мене Данар, не зводячи пильного погляду.

– Саме так, – погодилась я. – Або цноту. В залежності від того, що ти вимагатимеш завтра.

Його очі сіпнулися, зіниці стали великими, затоплюючи райдужку. Ледь здригнувся кадик.

– Тільки не кажи мені, що в свої двадцять два ти ще незаймана, – промовив чомусь захриплим голосом.

– Не скажу, – я не зводила з нього очей. Всередині підіймалася лють.

Кілька хвилин ми мовчали. І якось занадто важко дихали.

– Тож це Маркіян влаштував тебе в «Елізіум», – не витримала я. – Ти прийшов до нього по допомогу? Зміг розбагатіти і тепер витравлюєш нас із бізнесу просто тому, що колись був у нас на посилках?

– На посилках? – рикнув він. – Ти чудово знаєш, ким я працював!

– Звідки я маю це знати?

– Бо в тебе не настільки коротка пам’ять! І... – він подався до мене, майже торкнувшись, але перебив сам себе. Відступаючи, вмить перетворюючись на кам’яну статую, ховаючи в собі всі емоції.

І додав зовсім іншим, крижаним тоном:

– Контракт, – Данар повільно вимовив це слово, наче пробуючи його на смак. – Хоч заборона давно вже не діє, це дійсно непоганий варіант. Хтозна, що може збрести твоєму брату на підпитку. Буде тобі контракт.

Розвернувшись, він рушив у кабінет.

Заборона? Про що він взагалі? Коротка пам’ять? Може, він бачив мене в клубі, а я його ні? Адже я дійсно іноді там буваю.

Спохватившись, я рушила за ним. Ледь встигла, поки він не зачинив двері.

Данар зміряв мене важким поглядом, від якого тілом пройшовся табун крижаних іскор. Зціпивши кулаки, щоб не тремтіти від страху і власної сміливості, я промовила:

– Отже, мої умови. Перше: чіткі терміни мого перебування тут. Друге: юридичні гарантії виплат наших дивідендів – я не дозволю тобі залишити нас із порожніми кишенями. Третє. Ніякого примусу до інтиму. І четверте... – я зробила паузу, дивлячись йому прямо в очі. – Мені потрібно в університет. За три дні консультація перед захистом. Потім здача проєкту. Ти не перешкоджатимеш моєму навчанню.