Глава 5-продовження

Три години пролетіли швидше, ніж я очікувала. Коли на екрані ноутбука висвітилося «13:00», у мене на мить перехопило подих. Потрібно було повертатися.

Я знайшла його в кабінеті. Данар навіть не повернув голови, коли я увійшла. Він стояв біля вікна з телефоном у руці, короткими фразами віддаючи розпорядження комусь на іншому кінці дроту.

– Поклади ноутбук на стіл і сідай, – кинув, не перериваючи розмови.

Я мовчки виконала наказ. Хвилин через п’ять він нарешті закінчив розмову, підійшов до столу й почав гортати те, що я встигла накидати. Я мимоволі затамувала подих, спостерігаючи за його обличчям. На якому жодного м’яза не здригнулося.

– Непогано для початку, – нарешті вимовив він, не дивлячись на мене. – Ти вловила суть фільтрації. Але архітектура другого рівня занадто перевантажена. Виправ це до завтра.

Він посунув ноут до мене:

– В тебе є десять хвилин інтернету, – глянув на свій дорогий годинник, ніби засікаючи час. Піднявся і підійшов до своєї консолі, поки я відкривала інтернет.

Зиркнула на нього і першою справою скинула проєкт кураторці. Серце защемило. Всі зараз там, в універі. Подруги, друзі. Лекс, який підбивав до мене клинці і вів другу половину проєкту.

А я тут... наче в якомусь фільмі жахів. Полонянка. Продана за борги. Це не може бути дійсністю! Не може, але є.

Видихнувши, я покосилася на Данара. Прибрала звуки з месенджерів і відкрила контакт Маринки, моєї подруги. Вона не знала, що я спадкоємиця елітної мережі – ніхто не знав. Бо я ж збиралася йти власним шляхом і хотіла, щоб друзі любили мене не за спадки.

Яких, як виявилось, вже немає.

Зчепивши зуби, я ще раз зиркнула на Данара – наче зайнятий – і скинула подрузі геолокацію. Бо гадки не мала, яка тут адреса.

«Якщо не з’явлюся на здачі, доп...»  – почала набирати.

– Аріяно, – підняв голову Данар, ніби щось почуяв. Сіпнувшись, я відправила як було і поспіхом закрила месенджер.

– Що? – намагалась дивитися якомога невинніше.

– Десять хвилин скінчилися, – він ледь звузив очі, ніби таки щось запідозрив. І тицьнув у свій екран, вимикаючи зв’язок. – Встигла? – запитав навіщось.

– Сподіваюсь, – буркнула я. Ніби йому є діло!

Данар збирався щось додати – чи скоріше наказати! Як подав сигнал екран на його стіні.

– Візитер біля входу. Маркіян Куловський, – промовив приємний жіночий голос, який чимось нагадав мені мій власний.

Картинка передавала мого брата. Він топтався внизу у холі, біля посту охорони, як завжди вдягнений з голки. На обличчі ані сліду вчорашнього сп’яніння, не рахуючи синців під очима.

– Впусти мене, Терен! – промовив він, безпомилково піднявши обличчя до камери і стискаючи кулаки. – Бо я піду у поліцію, присягаюся!

Данар поморщився, явно борючись із бажанням послати його під три чорти. Але промовив холодно:

– Пропустити.

Я здивовано повернулася до нього. Після стрімголов вилетіла у вітальню, аби не здумав зачиняти!

Данар опинився поряд за долю секунди. Серце схвильовано билося у грудях. Брат казав, підпише папери потім. Може протверезів і отямився? Я окинула швидким поглядом вітальню – Каміли видно не було.

Двері ліфта відчинилися, пропускаючи Маркіяна. Він зробив крок впевнено, рішуче. Наштовхнувся поглядом на нас і трохи загальмував.

– Арішо! – видав полегшено. – Як ти?

– А ти як думаєш? – я спробувала була податися до нього, але Данар вчепився мертвою хваткою в моє плече.

– Що це на тобі вдягнено? – нахмурився Маркіян.

– Поховальний саван, – похмуро відповіла я.

– Данаре. Я приїхав її забрати, – голос брата здригнувся, та він все ще намагався звучати твердо.

– Не думаю, – холодно відповів Данар. – Ти сам привів її сюди, бо довів компанію батьків до краю.

Він не просто тримав мене за плече – його пальці були наче лещата, що нагадували: я тепер його власність.

– Ти скористався тим, що я був... не в собі! – вигукнув Маркіян, роблячи крок вперед. – Підсунув мені ту пропозицію, коли я ледь на ногах стояв! Це незаконно, Данаре. Я піду в поліцію. Прямо зараз. Скажу, що ти викрав мою сестру і шантажем виманив частку в бізнесі.