Глава 4

– Гарним другом? – промовив він тоном, від якого повіяло арктичним повітрям. – Куловським неможна бути гарним другом! – гримнув він. – Ваша погана сімейка...

– Не смій! – стиснула я кулаки, відчуваючи злі задушливі сльози. – Не смій паплюжити пам’ять моїх батьків! Маркіян дружив з тобою навіть тоді, коли всі вважали тебе злидарем, якому пощастило випадково потрапити в елітну школу! А зараз... зараз він оступився, але ти...

– Оступився? А як щодо тебе, Аріяно? – рикнув Данар, ступивши до мене. Вп’явся пальцями в мої плечі, не зводячи крижаного, презирливого погляду: – Він продав тебе. Єдину рідну людину. Продав за батьківський спадок, за гроші, які пустить на своє пойло. Ти все ще вважаєш його хлопчиком, який лише оступився?

– Так! – вигукнула я, намагаючись вирватися. – Що ти знаєш про справжню любов до рідних?

– Звісно, що ж я можу знати, – криво посміхнувся він. – В мене ж не було рідних, мене, мабуть, лелека приніс якимось чужим людям.

Я прикусила язика. Це вирвалося випадково. Звісно, в нього була сім’я. Батько, кажуть, пиячив, але ж це не означає, що не любив сина. І мати. Вона ходила на батьківські збори. Вона просила, аби його не виключали...

Він раптово розчепив пальці, випускаючи мене. Розвернувся до своєї консолі.

– В будь-якому випадку, – промовив зовсім іншим тоном, геть вичищеним від емоцій, – тепер власник вашої мережі – я. І я вирішуватиму, що з нею робити. Отже, я планую почати з «Елізіуму». Як не як, ледь не перше місце роботи.

Що? Він працював в нашому «Елізіумі»? Коли? Та питати я не ризикнула, надто вже лячно він тепер виглядав. Мов готовий був вбити мене за будь-який зайвий звук.

– Отже, цей мотлох позаминулого сторіччя, – він вказав на сайт, – давно вже слід оновити. Мені потрібен новий додаток для клієнтів. Цифровий пропуск, який виглядатиме як привілей, а працюватиме як фільтр.

Він дістав з вишуканої, дорогої шафи ноутбук... мій ноутбук! І передав мені.

– Ти веб-дизайнер. Ось твоє завдання: розробити прототип системи ідентифікації для ВІП-залів. Зробиш це – я дозволю тобі здати твій проєкт в універі.

Що? Це якийсь жарт?

– То ти вирішив зекономити на веб-дизайнері? – не втрималася я.

Важка рука лягла на ноут, не менш важкий погляд – на мене:

– Я вирішив дати тобі шанс, Аріяно. Ти просила – я почув. Ні – можеш повертатися до себе в кімнату.

Він зробив жест, ніби хоче забрати ноут. Але я притягнула його до себе:

– Ні. Я зроблю це.

– Май на увазі, інтернет для тебе поки що недоступний.

Уф. Це було так близько! Але ж звісно він все продумав.

– Ти зробиш цей додаток для мене. Я хочу бачити кожен рух у системі «Елізіуму». Ти зробиш прототип ідеально. А натомість я дозволю тобі підключитися до мережі на десять хвилин, щоб ти встигла відправити свій диплом викладачеві.

– А одяг? – я вказала на себе. – Ти купив мені ці чорні мішки, наче одразу хочеш зекономити ще й на поховальному савані...

– Якщо не подобається, можеш ходити без нього, – байдуже знизав він плечима.

– Я хочу свій одяг. Той, що привезла з дому.

Данар не зводив з мене темного погляду, наче бачив без цих «мішків». Він зупинився так близько, що я відчула запах його парфумів – холодний, деревний.

– Хочеш нормальний одяг? – він провів пальцем по краю мого ноутбука. – Одяг, ноутбук, косметика... – він почав перераховувати так байдуже, наче читав опис лотів на аукціоні. – Ти хочеш повернути собі звичний комфорт. Але портал – це лише твоя оренда за право дихати повітрям у цьому домі. За все інше доведеться платити окремо.

– Грошима? – я іронічно вигнула брову. – От як отримую перші дивіденди за акції мережі Куловського, так і віддам.

Він мить мовчав, роздивляючись мене з непроникним виразом обличчя.

– Твої акції зараз – це папірці, бо у мережі такі борги, що дивідендів не буде ще років десять. На твоє щастя, гроші мені не потрібні. У мене їх достатньо, щоб купити цей квартал разом із твоїми спогадами.

Він простягнув руку. Я хотіла відсахнутися, але спина вперлася в край холодного скляного столу. Терен повільно провів тильним боком долоні вздовж моєї шиї, ледь торкаючись шкіри. Тілом несподівано пройшла хвиля електричного струму.

– То що... потрібно? – видала я хрипко, згадуючи, як він вчора роздивлявся мене оголену.

– Ти платитимеш собою. Не так, як ти зараз подумала, – він криво всміхнувся, помітивши мій переляк. – Мені не потрібне тіло, яке тремтить від огиди. Але мені потрібна твоя покора.

Він вказав на низьке крісло біля свого столу-консолі.

– Ти будеш сидіти тут. Поки я працюю – годину, дві, п'ять. Ти не будеш читати чи дивитись в телефон. Ти просто будеш поруч.

– І... в чому підступ?

– В тому, що ти не будеш собою. Ти будеш моєю тінню. Робитимеш все, що я скажу. Наприклад... – він раптом взяв мою руку і поклав її собі на потилицю, змушуючи пальці заритися в його густе, жорстке волосся. – Ти будеш робити мені масаж. Голови, плечей. Без слів. Просто торкатися мене так, як я скажу.

Я відчула, як обличчя спалахнуло вогнем. Це було гірше, ніж варити каву в якості секретарки. Це було... занадто особисто. Це змушувало мене відчувати текстуру його шкіри, силу його м'язів. Це руйнувало мої барикади.

– Один такий вечір поруч зі мною – і ти отримуєш валізу. Хочеш свій ноутбук прямо зараз? Тоді підійди і розстебни мені верхній ґудзик сорочки. Мені заважає.

Я затамувала подих. Він хотів перетворити мене на прислугу? На декорацію? Що він мав на увазі під покорою? Який масаж йому знадобиться, окрім голови?

– Навіщо це тобі? – прошепотіла я.

– Твоя покора? Бо я роблю так з тими, хто потоптався по мені. Змушую їх підкоритися.

– Але я не топталася по тобі! Ти дружив із Маркіяном, я взагалі майже не пам’ятаю тебе!

– Та невже? – криво посміхнувся він, змусивши засумніватись. Може, я чогось не згадала? Чогось, що було для мене не важливим, а його змусило зачаїти образу на все життя?