Глава 3

Сон був важким і коротким. Мені снилося, що я тону в темній воді басейну в «Елізіумі», а Роман Юшковський простягає мені руку, але замість пальців у нього – холодні сталеві шестерні.

Я прокинулася від того, що кімнату заповнило різке, майже хірургічне світло. Важкі штори безшумно роз’їхалися в сторони, оголюючи панораму ранкового Києва. Сонце відбивалося від скляних фасадів сусідніх хмарочосів, б’ючи по очах.

– Доброго ранку, Аріяно. Сподіваюся, тобі було зручно.

Я різко сіла на ліжку, до болю в пальцях стискаючи краї халата. Данар стояв біля вікна, спиною до мене. На ньому були ідеально відпрасована біла сорочка з підкоченими рукавами та штани від дорогого костюма. Він виглядав так, ніби вже кілька годин працював, поки я намагалася сховатися в залишках сну.

– Зручно? Ти знущаєшся?

– Замінити матрац? Ковдру? Подушку?

Здається, він таки знущався. Хоча фізіономія залишалася незворушною.

– Чому ти зайшов без стуку? – мій голос звучав хрипко, і це дратувало.

– Тому що в моїй системі немає дверей, які були б для мене зачинені, – він повільно розвернувся. – На ліжку лежить твій новий гардероб. Твій старий одяг... скажімо так, він більше не відповідає твоєму новому статусу. Сніданок через десять хвилин. Не змушуй мене чекати.

Він вийшов, не чекаючи відповіді. На краю ліжка я помітила кілька паперових пакетів із логотипами брендів, ціни в яких зазвичай дорівнювали бюджету невеликого стартапу. Все стримане, дороге, у темних тонах. Жодного натяку на мій звичний стиль.

Витягла перше-ліпше, чорне, широке. Якраз під колір таких само чорних домашніх туфель.

Коли через п’ятнадцять хвилин я вийшла до вітальні, повітря було наповнене ароматом свіжомеленої кави та чимось солодким. Але не це змусило мене завмерти на порозі.

Біля кухонного острова стояла жінка

Вона була вродливою – тією особливою, крихкою вродою, яка зазвичай асоціюється з порцеляновими статуетками. Темне волосся спадало на плечі, контрастуючи з ніжним кремовим пеньюаром із дорогого шовку. Це не був одяг із тих пакетів, що дісталися мені. Це була річ, обрана з любов’ю або особливою увагою до деталей.

Вона щось готувала, зосереджено нарізаючи фрукти, але коли я зробила крок, ніж у її руці на мить здригнувся. Вона не підняла очей, лише сильніше стиснула пальці.

– Хто ви? – запитала я, намагаючись, щоб голос не тремтів від неприємного відчуття, яке раптом кольнуло десь під ребрами.

Жінка мовчала. Вона нарешті глянула на мене – щось налякане, глибоке майнуло в очах, але майже одразу на губи лягла завчена посмішка. Вона нагадала мені пташку, яка звикла до клітки настільки, що забула, як розправляти крила. Коли почулися кроки Данара, вона ледь помітно здригнулася, наче від удару струмом.

– Це Каміла, – голос Данара пролунав за моєю спиною. Він пройшов до столу, по-хазяйськи торкнувся плеча дівчини, і вона на мить заплющила очі. – Вона не любить зайвих запитань. Сідай, Аріяно. Сніданок не чекатиме.

Каміла поклала свою нарізку на тарілку і поставила на стіл, де вже стояли всі інші страви. Це вона їх готувала? Чи в нього є кухарка? Чи він замовляє десь у ресторані?

Мені їсти геть не хотілося, але й казати про це також. Тож я наклала собі зовсім трохи салату і налила побільше кави, споглядаючи за сусідами по столу.

Данар не намагався розважати нас бесідою – він взагалі на нас не дивився, зосередившись на ранковій пресі в планшеті.

Каміла сиділа навпроти нього. Вона їла повільно, майже невагомо, і я помітила, як Данар, не відриваючись від читання, просто простягнув руку і злегка поправив край її шовкового рукава, який ледь не торкнувся тарілки.

Це був жест, позбавлений будь-якої театральності – так поправляють комірець близькій людині, не замислюючись, на автопілоті. Каміла ледь помітно кивнула у відповіть, ані на крок не наблизивши мене до розуміння, хто ж вона така і що між ними за відносини.

Але від цього простого руху в мене всередині щось неприємно стиснулося.

– Каміло, – тихо промовив Данар, не відриваючись від планшета. – Тобі знову телефонували з галереї. Ти не відповіла.

Вона нарешті підняла погляд, і я була змушена визнати: вона була не просто вродлива, вона була бездоганна. У її рухах відчувалася м’яка, котяча впевненість, яка майже повністю приховала перші враження.

– Я сама розберуся, Данаре, – відповіла вона низьким, приємним голосом. – Не варто контролювати кожен мій крок.

Він нарешті відклав планшет і глянув на неї. У цьому погляді було щось таке... від чого мені захотілося збігти. Я відчула себе зайвою в чужій родині, в чужих відносинах. Ледь не в чужій постілі!

Згадалося, як я вчора ходила тут гола. А може вона дивилася на мене звідкись? І насміхалася над дурепою. Звісно, навіщо йому примушувати мене, коли в нього така... така... не знаю хто. Коханка? Наречена? Дружина, яка спускає йому покупки інших дівчат?

– Ти знаєш, що цю справу треба завершити якнайшвидше, – спокійно зауважив він. Потім перевів погляд на мене, і тепла іскра в його очах миттєво згасла, змінившись звичним льодом. – Аріяно, ти нічого не з’їла. Тобі знадобляться сили.

Він не збирався пояснювати правила гри. Але чомусь за цим столом саме я відчувала себе приниженою.

Добре. Я нарешті прийнялася за салат, намагаючись зібратися з думками. Якщо в нього є інша, треба зрозуміти, навіщо йому я. Тримати в заручниках мого брата? Він так легко продав мене на підпитку, що я вже сумніваюся, що цим його дійсно можна втримати. Забрати бізнес батька? Так, в мене є моя частка акцій, але я лише отримую доходи, а не керую справами. Може він хоче викупити мою долю? Тоді не з того почав.

Піднявши очі, я помітила, що Данар вивчав мене. Ніби намагався вичитати, які таки думки змусили мене поглибитись у себе.

Залишок сніданку пройшов у в’язкій, незручній тиші. Ледь я зробила останній ковток кави, Данар піднявся і коротким жестом голови наказав йти за ним. Як з’ясувалося – до свого кабінету.