Глава 2

Ми піднялися на швидкісному ліфті на останній поверх. Від висоти закладало вуха, або, можливо, це так тиснула моя власна паніка.

Дзеркальні двері безшумно розчинилися, і ми опинилася в просторі, який буквально розчавив мене своєю вагою. Це не був готель чи тимчасове житло – я відчула це миттєво. Тут пахло деревиною, дорогою шкірою та якимось терпким чоловічим парфумом. Це був його світ. Справжній.

Замість очікуваного холодного хай-теку я побачила стіни з темного, майже чорного каменю, що поглинав світло. Величезні полиці, забиті книгами аж до самої стелі, створювали враження, ніби я потрапила в сучасний замок.

У кутку тихо тріщав справжній камін, але його вогонь не дарував затишку – він лише кидав довгі, химерні тіні на масивний стіл. Панорама міста за склом виглядала як декорація до його тріумфу: Київ лежав біля його ніг, розсипаний тисячами вогнів, а ми були над усім цим, у його ізольованій вежі.

Данар не поспішав. Він скинув піджак на спинку шкіряного крісла, яке виглядало так, наче на ньому приймали рішення про долі корпорацій. Його рухи були хазяйськими, впевненими.

– Роздягайся, – пролунало настільки буденно, ніби він замовляв каву.

Я заціпеніла. Повітря навколо раптом стало занадто густим, заповнюючи легені.

– Що? – мій голос ледь чутно тріснув у цій гнітючій тиші.

Данар повільно розвернувся. Його погляд був важким, як той камінь на стінах. Він пройшовся по мені від маківки до кінчиків туфель, і я фізично відчула, як цей погляд здирає з мене шкіру.

– Мені повторити? Роздягайся, Аріяно. Тут, – він вказав на центр зали. – Я маю переконатися, що ти не принесла з собою нічого зайвого від Маркіяна чи Юшковського. І що на твоєму тілі, – він зробив ледь помітну паузу, від якої моїм тілом пройшла гаряча хвиля, – немає сюрпризів. Телефон залиш у кишені.

– Ти з глузду з’їхав? – я відступила, впираючись спиною в холодну панорамну стіну. За склом була прірва, а переді мною – чоловік, якого я колись вважала другом брата. – Я не буду цього робити! Ти не маєш права!

Данар зробив крок назустріч. Вогонь у каміні відбився в його очах небезпечними іскрами.

– Права? – він коротко і майже сумно засміявся. – Аріяно, ти досі не зрозуміла? Права закінчилися там, у клубі, коли твій брат дав згоду. Тепер ти – частина цього інтер’єру. Моя найдорожча і найбільш проблемна власність. І я хочу оглянути свою покупку. Сама знімеш, чи мені покликати охорону, щоб допомогли?

Руки тремтіли так, що я ледь намацала застібку. Щоки залило соромом. Я ще не була з чоловіком. Якось не зустрівся той, кому довірилася б.

Замружившись, я відпустила сукню. Шовк повільно ковзнув униз до моїх ніг. Глухо стукнула мобілка. Кожен сантиметр оголеного тіла, що опинявся під його крижаним поглядом, палав від сорому. Коли сукня нарешті впала шовковим кільцем до моїх ніг, я обхопила себе руками, намагаючись сховатися, зменшитися, зникнути.

– Руки, – промовив Данар, в голос вплелися ледь помітні хрипкі ноти.

– Що? – пробурмотіла я, глянувши на нього.

В очах мерехтіло щось гаряче... кого я обманюю. Там билося звичайне чоловіче бажання.

– Опусти руки. Зніми білизну.

Всередину прилила лють, затоплюючи, виміщаючи сором і навіть страх.

Тремтячими пальцями я розстебнула застібки, скинула верх, низ.

– Ну що? Дивись! – вигукнула я, і в моїх очах закипіли сльози безсилої люті. – Це те, чого ти хотів? То просто зґвалтуй мене, якщо тільки так можеш отримати задоволення! Давай, покажи, який ти господар, і закінчимо це!

Данар подався вперед, зупинився в кроці від мене. Я чекала удару, ривка, грубості... але він просто стояв і дивився. Холодно. Оцінююче. Наче я була не жінкою, а звітом про прибутки.

– Ґвалтувати? – він зневажливо посміхнувся, навіть не наблизившись. – Ти занадто високої думки про свою привабливість, Куловська. Тіло, яке трясеться від страху, мене не цікавить. Опусти руки. Перевірю, чи не заховала ти флешку під білизною. Повернись.

Мені довелося повернутися, відчуваючи себе рабинею на огляді. Але я розпрямила спину і здійняла голову, прямо глядячи на нього. Він нахилився так близько, що я відчула жар його тіла, але очі залишалися льодом.

– Як бачу, не сховала. Все інше мені не цікаво. Повір, навколо є багато дівчат, які з радістю зроблять мої ночі захопливими і приємними. Тож я почекаю, Аріяно. Почекаю, доки цей твій гонор вивітриться, а страх зміниться бажанням. Я почекаю до того дня, коли ти сама прийдеш у мою спальню. Коли ти будеш благати мене про один погляд, про один дотик. І, можливо, тоді я подумаю, чи ти цього варта.

– Ніколи! – прошипіла я. – Я ніколи не прийду до тебе, Терен! Не дочекаєшся!

– Я не поспішаю, – він розвернувся і пішов до полиць із книгами, наче я щойно стала невидимою.

Трохи пригальмував, не оглядаючись:

– Речі залиш тут. Халат у ванній. Твоя кімната друга праворуч. Коди на дверях знаю тільки я, тому навіть не намагайся вийти.

– Мені потрібно в універ! – майже крикнула я йому в спину, ігноруючи власний сором. – Данаре! У мене за два тижні фінальна здача проєкту! Я працювала над цим пів року! Ти не можеш мене тут поховати!

Він дістав з полиці якусь важку книгу і навіть не озирнувся.

– Твій університет закінчився сьогодні. Твій новий проєкт – навчитися жити в моїх правилах. Забудь про зовнішній світ. Його для тебе більше немає.

– Ненавиджу тебе! – мій голос зірвався на крик, що відлунням розійшовся під високою стелею.

– Знаю. Не переймайся, люба, це взаємно.

Так і не дивлячись на мене, він рушив у кабінет. А я залишилася стояти посеред величезної зали повністю роздягнена. Холодне повітря пентхаусу обпікало шкіру не гірше за його погляд. Тремтіння, яке я стримувала перед Данаром, нарешті вирвалося назовні, б’ючи дрібним дробом по всьому тілу.

Я повільно опустилася на коліна прямо на дорогий вовняний килим, не звертаючи уваги на те, як колюче він дряпає шкіру. Шовк моєї сукні лежав поруч – безформна купа тканини, яка ще годину тому була моїм захистом, моїм статусом спадкоємиці мережи елітних клубів. Тепер це була просто ганчірка.