2

Я вже майже забула за той прикрий випадок. Розвалившись на дивані у компанії трьох кішок, дивилася свій улюблений серіал. Аж раптом пролунав дзвінок у двері.

— Кого там демони принесли?

Поставивши серіал на паузу, пішла відкривати. Увесь цей час хтось розривав дзвінок.

— Та йду я, й… — слова застрягли у горлі. 

На порозі стояв мій вчорашній демон. Вигляд у нього був такий, ніби він тільки що виліз із могили. Чорні пасма волосся злиплися від багнюки. З одягу при кожному русі падали грудки землі. 

— Як… земля? — для чогось бовкнула я, стискаючи дверну ручку.

Демон люто зиркнув.

— Холодна і мокра.

Більше нічого не сказавши він повільно рушив на мене. Як стіна. Як дуже розлючена стіна. Час ніби сповільнився.

Я автоматично зробила крок назад, а потім чкурнула з передпокою, тільки моє фіолетове волосся розвіялося.

Він пішов за мною, не додаючи кроку, й зносячи своїми величезними крилами все, що заважало на шляху. 

— Слухай, — починаю я, обігаючи диван, — ти мабуть злишся. Я це розумію. То був прикрий випадок. Ми не хотіли.

— Не хотіли? — вкрадливо поцікавився він, блиснувши чорними очами. — Ти мене закопала!

— Не я, а ми, — не знаю навіщо сказала. — Ар'я допомагала.

Булочка, Пушинка та Сніжок навіть вухом не повели, продовживши дрімати на дивані. 

— Ви хоча б могли зашипіти! — зашипіла на них.

Булочка позіхнула, сховавши морду за білим пухнастим хвостом.

Демон обвів кімнату поглядом, затримавшись на мить на тарілці з крихтами від бутерброду. Крила сіпнулися. Чоловік рвучко повернув на мене голову. 

Від цього погляду у мене підігнулися коліна. Пискнувши, кинулася до барної стійки, за якою знаходилася невеличка кухня.

— Ти знаєш, що вам за це буде? — питає, й знов суне на мене.

— Навряд поцілунки під дощем. — буркнула, шукаючи чим можна захиститися. Під око потрапила пательня.

— Знаєш хто я такий?! — розлючено каже він, але при цьому голос звучить так рівно, як земелька на моїй майбутній могилці.

Я кинула на нього зляканий погляд, продовжуючи задкувати з пательнею. Аж раптом моя п'ята точка наткнулася на кухоний стіл. Демон величезною розлюченою горою нависнув над мною.

— Дуже поважний та гарний демон! — пропищала, інстинктивно мружачись та виставивши вперед пательню.

Демон завмер, вирячивши очі.

— Ти вважаєш мене гарним? — хрипло спитав він.

— Дузє. Ой, — відкашлялася. — Дуже, дуже гарним. А ще добрим та милостивим.

— Я?.. — не повірив власним вухам. — Я до твого відома генерал демонів.

Якби не стіл, я б вже давно сповзла на підлогу. Побачивши що зі мною розмови марні, він шумно випустив з губ повітря. 

— Хто ти така?

— Цея, — пальці на пательні тремтіли.

— Я бачу, що це ти. Яке твоє ім'я?

Пирхнула, забувши, що треба боятись.

— Та не Це Я. А Цея. Церцея Блек — відьма, графічний дизайнер. А ви?

— Рандал Безжальний — генерал армії Його Величності.

— О-о-о, — не знаю, що треба відчувати у цей момент. Захват? Жах?

— Що таке графічний дизайнер? Це щось небезпечне? — насупився він.

Я замислилася, опустивши пательню.

— Іноді вони дуже небезпечні. Особливо якщо дедлайн опівночі, а проект ще не готовий, — зітхнула. 

Демон підняв втомлений погляд на гірлянду з осіннього листя, що висіла над кухонним столом.

— Розказуй, для чого ви мене викликали? — твердо питає він.

Я глипнула на нього, відчуваючи, як починає палати обличчя.

— Розумієте,... — закашлялася. — Моя подруга вважає, що мені треба, — проковтнула грудку, що стала у горлі. — чоловік.

— Для дослідів, боїв на арені… Кажи, дизайнер! — звів брови.

Я хотіла щось швидко відповісти, але здається язик приріс до піднебіння. Щоки пащіли жаром, тому швидко опустила очі в підлогу.

— Ні. Щоб обіймав, цілував та готував каву зранку. — усе інше я вирішила пропустити.

Рандал зігнув брови, свердлячи поглядом.

— Ви викликали мене, щоб я вам робив каву?..