Розділ 4. Випадкова зустріч

Це сталося не в якийсь особливий день.

Ні дощів.
Ні музики в голові.
Ні передчуття.

Просто звичайний вечір.Аля стояла в черзі за кавою.Телефон у руках.
Автоматичні рухи.
Життя, яке вже стало звичкою.

— Наступний.

Вона зробила крок вперед.

І в цей момент… почула голос.

— Та я зараз підійду, зачекай.

Світ не зупинився.

Просто… ніби трохи сповільнився.

Вона не хотіла обертатись.

Серйозно.

Вона навіть подумала:
“якщо не повернусь — це не він.”

Але повернулась.Рус стояв за кілька метрів.

Такий самий і в одночас інший, ті самі очі, той самий до болю знайомий голос, але нажаль вже не її.

Він теж її побачив і на секунду в його обличчі промайнуло щось живе.

Справжнє.

— Аля?..

І це було найгірше.

Бо він сказав це так, ніби нічого не було , ні паузи яка здавалася вічністю, ні тих семи років.

— Привіт, — сказала вона.

І сама здивувалась, як спокійно це прозвучало.

Вони стояли один навпроти одного, вони були чужими але в одночас настільки близькими та рідними.

— Як ти? — запитав він.

Це питання, зруйнувало її зсередини.Бо раніше він знав відповідь ще до того, як питав.

— Нормально, — відповіла вона.

Він усміхнувся, його посмішка завжди була для неї чимось особливим.

— Ти не змінилась.

І вона ледве стрималась, щоб не засміятись.

Або не заплакати.

Бо змінилось все просто він цього не знав.

— А ти змінився, — тихо сказала вона.

Коротка але така болюча пауза 

— Є трохи, — відповів він.

І знову тиша.Та сама, яка колись була комфортною тепер нестерпна.

— Ти… — він почав і зупинився. — Ти зараз з кимось?

І от тут, цей момент який вона прокручувала сотні разів, в тепер не знає що відповісти 

Сказати правду?
Збрехати?
Зробити вигляд, що все ок?

— Мені робили пропозицію, — сказала вона.

Він завмер.

— Ого… — тільки й сказав він.

І все.

Ні “вітаю”. Ні “ти щаслива?”. Ні нічого.

Просто “ого”.

І в цей момент
вона зрозуміла одну страшну річ, він не знав,він ніколи не знав.Бо вона так і не сказала.

— А ти? — запитала вона.

Він опустив погляд.

— Я з нею, — відповів він.

З нею, не по імені , а просто" з нею "

І це чомусь боліло більше.

— Ясно, — сказала Аля.

Знову пауза.

І вона відчула, що якщо ще трохи — вона не витримає.

— Знаєш… — тихо почав він.

І серце в неї стиснулось.

Бо він так починав тільки тоді, коли говорив щось важливе.

— Я думав ти… — він зупинився.

— Що? — ледве чутно запитала вона.

Він підняв на неї очі, ті самі рідні і такі чужі одночасно.

— Що ти просто зникла

І от тут вона ледь не заплакала прямо там.

Бо це було неправдою.

— Я не зникла, — сказала вона тихо.— Я просто чекала. Чекала на твою відповідь.

Він не відповів.

— Сім років, Рус, — додала вона. — Не зникають так після семи років.

Тиша.

Він вдихнув.

Глибоко.

— Мені казали, що краще не лізти, — тихо сказав він.

Все.

Пазл склався.

— Вона? — тільки й сказала Аля.

Він мовчав цього було більше ніж достатньо.

І от тоді щось всередині остаточно впало.

— Ясно, — повторила вона.

Він зробив крок ближче.

— Але я інколи хотів написати, — сказав він.

Вона усміхнулась але сум в її очах говорив за неї 

— А я інколи чекала.

І це “інколи” важило більше, ніж всі їхні роки разом.

— Напевно, ми просто… не встигли, — сказав він.

І це було найгірше, що він міг сказати.

Бо вони мали сім років, вони встигали.Просто  не наважились.

— Напевно, — тихо відповіла вона.

Її каву вже поставили на стійку.

Вона навіть не помітила коли.

— Мені треба йти, — сказала Аля.

Він кивнув.

— Аля…

Вона зупинилась.

Не обертаючись.

— Ти була  важливою.

Була.

Вона заплющила очі на секунду.

— Ти теж, — сказала вона.

І пішла.

Не тому, що відпустила.

А тому, що нарешті зрозуміла:

інколи любов — це не історія, яка не склалась.

А історія, яку просто не наважились прожити.