Розділ 1. Ми більше не пишемо одне одному

Аля завжди думала, що найстрашніше — це втратити людину.
Але виявилось, що страшніше — це коли ти її не втрачаєш.
Вона просто… зникає з твого життя, залишаючись десь у світі.
Живе. Дихає. Можливо, сміється.
Просто вже не з тобою.
Телефон лежав поруч.
Екран темний. Тихий. Порожній.
Аля знала напам’ять цей чат.
Кожне “ти де?”, кожне “йди сюди”, кожен мем, який був смішний тільки їм двом.
7 років.
Сім років — це не просто дружба.
Це коли людина знає, як ти звучиш, коли мовчиш.
Коли ти можеш написати одне слово — і тебе вже зрозуміли.
Руса вона не забула.
І не змогла б, навіть якби хотіла.
Він був… її звичкою.
Найнебезпечнішою з усіх.
Вона відкрила чат.
Останнє повідомлення було коротке.
Надто коротке для того, щоб закінчити історію довжиною в сім років.
“Ну ок.”
І все.
Без крапки.
Без пояснень.
Без “давай поговоримо”.
Наче це не кінець.
Наче це… пауза.
Але пауза, яка затягнулась на вічність.
Аля довго дивилась на кнопку “написати повідомлення”.
Пальці навіть трохи тремтіли.
Не від страху.
Від того, що вона знала — якщо напише, все може змінитись.
І якщо не напише — теж.
— Чому так складно?.. — тихо прошепотіла вона сама до себе.
Бо інколи найважче — це не сказати “люблю”.
А написати звичайне:
“Привіт.”
Вона закрила чат.
Не тому, що відпустила.
А тому, що не вистачило сміливості тримати його відкритим.
Тієї ночі Алі наснився Рус.
Він стояв поруч, як раніше.
Так близько, що вона відчувала тепло.
— Ти чого мовчиш? — запитав він, як завжди, трохи з усмішкою.
Аля дивилась на нього і не могла відповісти.
Бо у снах — все просто.
А в реальності між ними вже було надто багато несказаного.
— Ти ж завжди писала першою, — тихо сказав він.
І зник.
Аля прокинулась різко.
Серце билося так, ніби вона бігла.
В кімнаті було тихо.
Телефон — поруч.
І перше, що вона зробила — перевірила повідомлення.
Нічого.
Звісно.
Вона гірко усміхнулась.
— Ну да… — прошепотіла Аля.