Розділ 4 . Замкнений простір

Ліза : 

​Вечеря у Марії Миколаївни закінчилася пізно. На вулиці вперіщив холодний осінній дощ, перетворюючи тротуари на ковзанку. Я тулилася біля під’їзду, намагаючись викликати таксі, але додаток вперто малював «немає вільних машин».

​— Сідайте, Петренко. Я не збираюся завтра пояснювати декану, чому моя найкраща студентка злягла з пневмонією через власну гордість.

​Чорний позашляховик зупинився поруч. Скло опустилося, і Артем Демидович кивнув на пасажирське сидіння. Цього разу я не сперечалася. Холод був сильніший за мої принципи.

​У салоні пахло шкірою та тим самим кедровим парфумом. Було тепло, тихо грала якась інструментальна музика. Ми виїхали на проспект і... застрягли. Величезний затор розтягнувся на кілометри через аварію попереду.

​— Ну чудово, — я відкинулася на спинку сидіння. — Тепер я замкнена в машині зі своїм особистим інквізитором.

​— Я не інквізитор, Лізо, — він спокійно поклав руки на кермо, навіть не дивлячись на мене. — Я просто люблю порядок. У фізиці, в житті... і в людях.

​— Порядок — це нудно, — буркнула я, дивлячись на краплі дощу, що стікали по склу. — Життя — це хаос. Ентропія, чи як ви там кажете на лекціях?

​— Ентропія завжди зростає, якщо не докладати зусиль, — він повернув голову до мене. У напівтемряві салону його очі здавалися майже чорними. — Чому ви так відчайдушно намагаєтеся здаватися гіршою, ніж є насправді? Марія казала, що ви пишете неймовірні курсові, але на парах ведете себе так, ніби вам все одно.

​— Тому що краще бути «проблемною», ніж «ботаніком», якого ніхто не помічає, — я замовкла, відчуваючи, як горло перехопило. — Ви не знаєте, як це — коли тобі треба бути сильною 24/7, бо нікому тебе підстрахувати.

​Артем : 

​Вона відвернулася до вікна, але я встиг побачити, як здригнулися її плечі. Весь її захисний панцир, вся ця зухвалість і гострі жарти — це був лише щит. Під ним ховалося самотнє дівчисько, яке просто хоче, щоб його почули.

​Я відчув дивне бажання просто торкнутися її руки. Не як професор, а як людина, яка теж знає, що таке самотність за ідеальним фасадом.

​— Моя мати померла, коли мені було десять, — сказав я тихо. — Батько виховував мене як солдата. «Ніяких емоцій, Артеме. Тільки логіка. Тільки результат». Я став професором у двадцять сім, але я забув, як це — просто сміятися над розлитою кавою.

​Ліза повільно повернулася до мене. Її очі блищали від несподіваних сліз.

— Значить... ми обидва дефектні деталі в цій ідеальній системі?

​— Схоже на те, — я ледь помітно посміхнувся.

​Затор почав потроху рухатися. Я мав би завести двигун і їхати далі, але я продовжував дивитися на неї. Атмосфера в машині змінилася. Тепер це не було тертя — це був магнетизм.

​Я простягнув руку і обережно, кінчиками пальців, витер сльозу з її щоки. Ліза не відсторонилася. Навпаки, вона затамувала подих, і я відчув, як між нами пробігла справжня іскра, сильніша за будь-яку статичну електрику.

​— Артеме Демидовичу... — прошепотіла вона.

​— Артеме, — виправив я. — Зараз — просто Артем.

​Наступного моменту мій телефон на панелі спалахнув від повідомлення. На екрані висвітилося ім'я: «Вікторія (Кафедра мов)».

«Артеме, ти забув у мене свій конспект. Заїдеш сьогодні чи занесеш завтра вранці перед парами? Чекаю...»

​Ліза встигла прочитати. Вона миттєво відсунулася до самих дверей, і її обличчя знову перетворилося на крижану маску.

— Здається, на вас чекають, Артеме... Демидовичу. Їдьмо вже. Мені ще креслення на завтра готувати.

​Я хотів пояснити, що Вікторія — просто колега, яка допомагає з перекладом статті, але слова застрягли в горлі. Система знову повернулася в рівновагу. Тільки от мені цей порядок раптом став огидним.