Розділ 3 . Кулінарна термодинаміка

Ліза : 

​Я стояла перед дверима Марії Миколаївни з величезною коробкою, в якій торохтіли дитячі пляшечки та стерилізатор. Моя колишня викладачка подзвонила годину тому: «Лізочко, сонечко, Ігор у відрядженні, а мені привезли замовлення з дитячого магазину. Допоможеш розібрати? З мене вечеря!»

​Звісно, я прибігла. Хто ж знав, що «вечеря» включає в себе не лише піцу, а й моє особисте пекло в синіх джинсах?

​Двері відчинилися, і я мало не впустила коробку. На порозі стояв Артем Демидович. Без окулярів, у простій чорній футболці, яка облягала його плечі куди краще, ніж будь-який піджак, і... у кухонному фартуху з написом «Best Physics Teacher».

​— Знову ви, Петренко? — він підняв брову, перехоплюючи в мене важку коробку. Його пальці на мить торкнулися моїх, і я знову відчула той самий розряд. — Ви мене переслідуєте чи це просто статистична похибка?

​— Я допомагаю Марії Миколаївні! — буркнула я, проходячи в квартиру. — А ви тут що забули? Проводите лабораторну роботу з поїдання чужих обідів?

​— Я готую стейки, Лізо. Бо мій найкращий друг попросив приглянути за його вагітною дружиною, поки він в роз'їздах. Проходьте, мийте руки. І постарайтеся нічого не розбити. Тут кришталь дорожчий за ваш самокат.

​Артем: 

​Я дивився, як Ліза вовтузиться з коробками в коридорі. Її волосся розтріпалося, на щоці — слід від крейди, який вона так і не витерла після пари, а в очах стільки впертості, що можна було б живити невелику електростанцію.

​Вона дратувала мене. Своєю непунктуальністю, своїм довгим язиком і тим, як вона вилетіла на дорогу перед моїм авто. Але водночас... вона була єдиною в аудиторії, хто не боявся дивитися мені в очі.

​— Артеме, не підгорає ? — гукнула з вітальні Марія.

​Я повернувся до плити. Стейки шкварчали, поширюючи аромат спецій. Ліза зайшла на кухню, намагаючись виглядати байдужою, але я бачив, як вона принюхується.

​— Фізика приготування м'яса — це мистецтво передачі тепла, — сказав я, не повертаючись. — Якщо перетримати хоча б на десять секунд, структура волокон руйнується.

​— Ой, годі вже професорських лекцій, — вона сіла на високий стілець, підібгавши під себе ноги. — Це просто їжа. М'ясо + вогонь = смачно. Навіщо все ускладнювати?

​— Ви завжди все так спрощуєте, Лізо? — я розвернувся до неї, тримаючи в руці ніж. — Світ складніший, ніж здається. Як і люди.

​— Наприклад, ви? — вона зухвало глянула на мене. — Вдень — тиран з крейдою, ввечері — шеф-кухар у фартуху? Яка з цих ролей справжня?

​Я мовчки поклав перед нею тарілку з ідеальним стейком. На мить у кухні запала тиша.

​— Справжній я — той, хто зараз просить вас не розмовляти з набитим ротом, — я сів навпроти, спостерігаючи, як вона відрізає перший шматочок.

​Вона заплющила очі від задоволення. В цей момент вона виглядала не як зухвала студентка, а як звичайне дівчисько, яке просто втомилося від нескінченних бігів.

​— Божественно... — прошепотіла вона, а потім раптом розплющила очі й почервоніла. — Тобто... нормально. Солі забагато.

​Я ледь стримав посмішку.

​— Значить, солі забагато? — я нахилився ближче до неї через стіл. — А мені здається, що комусь просто важко визнати поразку. Навіть у кулінарії.

​Наші погляди зустрілися. Відстань була такою малою, що я бачив золотаві іскорки в її карих очах. Марія Миколаївна в сусідній кімнаті щось впустила, і ми обидва здригнулися.

​— Я... я допоможу їй, — Ліза підхопилася, мало не перекинувши склянку з соком.

​Я дивився їй услід. Моє серце, яке завжди працювало за чітким графіком, раптом видало збій. Ритм збився. І я знав, що жодна формула фізики не зможе пояснити, чому мене так тягне до цієї дівчини-катастрофи.