Розділ 2.Не довіряй

П’ять клятих днів.

Ми їхали порожніми трасами, перетинали покинуті міста, повз випалені села, мертві стоянки й сліди хаосу. Увесь час — уперед, геть від зарази, від минулого, від того життя, яке вже не повернути. П’ять днів без нормального сну, без душу, без бодай якоїсь упевненості в завтрашньому дні.

Але, мабуть, настав час дещо пояснити.

Зброя в мене не просто так.
І стріляю я не тому, що я «крута дівчина з вулиць».

Мої батьки були… багаті. До біса багаті. У нас був будинок у Верхньому Іст-Сайді, кілька вілл по світу, десятки брендових компаній під контролем, інвестиції, заходи, зв’язки. Усе це — мій світ, моя тюрма з мармуру й скла. Гарно зовні — порожньо всередині.

Любов? Турбота?
Забудь.

Мати жила заради влади й власної зовнішності. Пластичні операції, заходи, модні доми, жовті сторінки журналів.
Батько — холодний, сухий, діловий. Постійно в роз’їздах, на переговорах, у мільйонах.

Розмови зводилися до коротких, сухих діалогів за вечерею. І кожен вечір був копією попереднього.

— Еммо, завтра на тобі весь дім, — кинув батько, навіть не глянувши на мене. Його голос був крижаним — суворим, безапеляційним.
— А я їду в спа, — мати, звісно, додала з фірмовою зверхністю, відпивши вина. — Не забудь оплатити візажиста, люба.

Це був останній нормальний день у світі.
Остання вечеря під хрускіт столових приборів і звук крапель байдужості.

Я вирішила інакше.

Вони думали, що я навчаюся в бізнес-університеті. Пишалися цим. Казали друзям, що я продовжу династію.

Насправді ж я вступила до «R-agent X5» — закритого закладу, про який у світі знали лише обрані. Університет не для бізнесменів, а для елітних бійців, агентів, привидів війни.

Там мене навчили всього.
Як тримати пістолет — і як не здригнутися, коли треба стріляти.
Як зникати в натовпі.
Як виживати в радіоактивній зоні.
Як дихати, коли навколо кров і бруд.
Як довіряти тільки собі.

І все це тепер у минулому. Я випустилась. Але в рюкзаку завжди зі мною — старий блокнот, добряче пошарпаний, списаний від корки до корки.

Я відпустила кермо. На задньому сидінні Кай і Рой спали вповалку.
Зітхнула.

— Так уже й бути… перепочинемо, — прошепотіла я собі й звернула з траси, припаркувавшись у густих заростях між соснами.

Темрява зовні була щільна, майже в’язка.

Я увімкнула світло в салоні. Кадилак, чорний, як ніч, блищав усередині — розкіш, у якій я виросла, але яку сама ж і купила, коли зрозуміла, що мені час тікати.

Мені дев’ятнадцять. І я не з тих, хто випрошує захист.

Я потягнула ручник, відкинулась назад. Сидіння трохи опустилось. Підігнула ноги, як колись у кабінеті хімії. Дістала з рюкзака блокнот, обережно розгорнула. Він пах старим папером, чорнилом і страхом.

Перегорнула сторінку.
Схеми. Нотатки. Фрази. Спостереження.

— Хм… — пробурмотіла я, водячи пальцями по одній зі сторінок.

На ній — структура заражених.

Звичайні зомбі — тупі, мляві, як у фільмах.
Але були й інші. Швидкі. Майже невловимі. Жахливі. Надлюдські.

Я припустила: вірус, можливо, вражає різні ділянки мозку. У повільних — зруйнований мозочок, у швидких — навпаки, активовані зони руху.

Але головне — я не розуміла, з чого все почалося.

Випадковість?
Експеримент?
Або хтось хотів, щоб усе зруйнувалося?

На лівій сторінці блокнота — напис жирним чорнилом:

Правило №1 — не довіряй сліпо.

Іронія.

Я довірилась Лексі.
Вона видала мене. Підставила. Ледь не вбила.

І тепер я в дорозі з двома людьми.
Один — підліток із рюкзаком динозавра.
Другий — хлопець, у якому я не впевнена.

— Еммо, вставай, — тихо, але наполегливо пролунав голос Роя, ніби крізь щільну вату.

Я застогнала, потираючи очі й підіймаючись у кріслі. Світ був сірий і похмурий, як і останні п’ять клятих днів. Знову траса, знову невідомість попереду. За мить вагання я натягнула еластичні бинти назад на руки — звичний рух, мов ритуал.

Клац — машина ожила, і ми знову рушили вперед.

За кілька годин ми в’їхали в маленьке містечко — одне з тих, що здалося першим. Будинки порожні, вікна забиті фанерою, тиша — неприродна, дзвінка. Зупинилися біля супермаркету — будівля ще трималася, але давно була покинута.

Я вимкнула запалення й потягнулася до заднього сидіння за рюкзаком. Чорний, потертий, він був моїм найкращим другом у цьому пеклі. Я дістала пістолет, звично перевірила патрон — усе гаразд. Кай, сонний і розпатланий, вибрався з машини з рюкзаком, на якому красувався яскраво-зелений динозавр. Його погляд був наївно-захопленим.

— Еммо! Дивись, що я вмію! — крикнув він і спритно стрибнув із бордюру, зігнувши коліна й зробивши майже акробатичний рух, сповільнивши падіння.

— Ха. Так, ти молодець, малий, — ледь помітно всміхнулася я.

Але тієї ж миті я відчула щось.
Щось неправильне.

Повільно повернулася до Роя. Він стояв біля машини, але його рука була напружена… що він…?

— Рою? — мій голос став різким, напруженим. — Що ти робиш?

Він не відповів.

Час сповільнився.

Він кинув ніж.

Три секунди — і лезо увійшло в Кая.

— НІ! — несамовитий крик вирвався сам собою, паніка накрила тіло, руки затремтіли. — Що ти зробив?!

— Вибач, — холодно сказав Рой. Він навіть не дивився на мене. — Тут кожен сам за себе.

Він гидко всміхнувся, сів у машину… і просто поїхав. Навіть не озирнувся.

Я кинулась до Кая. Він лежав на землі, хрипів, кров швидко просочувала футболку.

— Твою матір… — я вдарила кулаком по асфальту, заскавчала від безсилля.

Підхопила його на руки й віднесла до автомата біля входу в супермаркет. Там було хоч якесь укриття.

— Я… я помру? — прошепотів він, дивлячись на мене своїми великими, повними страху очима.

— Ні. Чуєш, ні! Нізащо.

Я стиснула його руку.
— Почекай мене. Я повернусь. Я знайду аптечку.

Він кивнув. Слабо. Майже непомітно.