Розділ 1.Хвилина до вибуху

Вибух.
Різкий удар. Повітря стиснулося. Мить — і небо спалахнуло вогняним світлом. Земля під нами здригнулася, ніби хтось розірвав її зсередини.

— Чорт! — вирвалося в мене, коли машину підкинуло на місці.
— Рою! — закричала я, водночас тиснучи на газ.
— Твою ж матір, станція вибухнула! — голос Роя зривався. — Ліксі, прокидайся, чорт забирай!

Величезні шматки металевих конструкцій і радіоактивного бетону з шаленою швидкістю злітали в небо, розлітаючись навсібіч, мов пекельні уламки. Позаду гудів жар — розпечене повітря пульсувало, накриваючи все радіоактивною хвилею.

Я втиснула педаль у підлогу й звернула з траси. Машину мотало, ніби ми на американських гірках.

Мене звати Емма. І все це почалося… за тиждень до вибуху.

Тоді ми просто їхали. Наївні. У відпустку, до клятого озера. Я, Рой, Ліксі й мій племінник Кай.

— Еммо, краще б ми лишилися в Нью-Йорку! — пробурмотіла Лексі з заднього сидіння, закотивши очі. Вона завжди була королевою сарказму.
— Ліксі, не починай. Це ж ти сама запропонувала.

Сонце било в лобове скло, повітря було густе, мов у мікрохвильовці. Кай, мій семирічний племінник, мирно спав, притулившись до рюкзака. Його світле волосся прилипло до чола, щоки були рожеві. Він нічого не знав. Ні про вірус. Ні про смерть, що вже повзла світом.

— А чого всі тікають? — похмуро сказав Рой, примружившись і змахнувши русяве пасмо з обличчя. — Що там попереду, в тому містечку?

Дорога попереду стала… дивною. Машини мчали назустріч у паніці. Дехто навіть не встиг зачинити двері. Жінка з дитиною на руках намагалася спіймати попутку. Чоловік із закривавленою пов’язкою на руці кричав у телефон.

Я зменшила швидкість. Пальці тремтіли. Трохи згодом я зрозуміла — це був не страх. Це було передчуття. Моторошне, липке.

— Еммо, дивись уперед! — скрикнула Ліксі, тикнувши пальцем у скло.

Я різко натиснула на гальма, колеса заскреготіли по асфальту. Машину повело. Ми зупинилися.

Перед нами, просто на дорозі, стояла дівчина. Уся в крові. Шкіра в пухирях, очі порожні. Вона… їла когось. Чоловіка. Той лежав. Його обличчя було вивернуте під неприродним кутом.

— Що за… чорт? — прошепотів Рой, притиснувшись до скла.
— Я сплю?.. Це що, зомбі?! — голос Ліксі тремтів. Вона зблідла, мов крейда.

Я увімкнула радіо, стискаючи кнопку до клацання.

> — Усім привіт. Головні новини цього ранку: у світі зафіксовано новий вірус. Початок — Нью-Йорк. За даними вчених, вірус поширюється швидко. Через укуси, через кров. Люди стають агресивними, втрачають особистість. Це схоже на фільм жахів… чи ні. Можливо, це правда — зомбі існують…

Голос ведучої був спокійний, моторошно холодний, ніби вона зачитувала прогноз погоди.

Я з хрускотом вимкнула радіо. До біса новини. Все — ми тікаємо.

— Тримайтеся! — сказала я, різко розвертаючи машину. — Забираємося звідси к бісу. І якнайдалі від Нью-Йорка.

Позаду почали лунати крики. Крики людей. Паніка. Сирени. Постріли. Метушня розповзалася, мов пожежа.

— Еммо?.. Що відбувається?.. — тихо спитав Кай, прокинувшись і потираючи очі.
— Усе добре. Поспи ще, малюк. — мій голос був крижаним. Не через нього. Через страх. Я не могла показати його. Не їм.

— Куди ми, чорт забирай, їдемо?! — Рой ухопився за панель.
— У збройний магазин. Потім — за продуктами. Потім — за речами. І заправка. Без бензину ми не втечемо.

Я говорила чітко, ніби зачитувала список покупок. Лише це був список виживання.

Тепер, за тиждень, ми вже тікали не від вірусу. Ми тікали від радіації. Вибух на атомній станції. Нас наздоганяли не лише мерці. Нас наздоганяла мутація. А за нею — кінець.

— Еммо, а куди ми їдемо?.. — Кай плакав. Його дитячий голос розбивав мені серце.
— Подалі від епіцентру. Там небезпечно. Дуже. Рою, Лексі, зачиніть усі вікна й двері. Наглухо.

Рой кивнув. Лексі мовчки потягнулася до ручки вікна. Її руки тремтіли.

Дорога була порожня. Страшно порожня. Пейзаж — мертвий. Пил, мертві дерева, випалені плями на асфальті. Ні птахів, ні людей. Лише дорога і ми. Четверо.

За кілька годин — заправка. Самотня. Обшарпана. Загублена в попелястому мареві.

Я повільно зупинила машину.

— Виходимо лише за моєю командою. Зрозуміли? — сказала я, міцно стискаючи кермо.

Бо я знала: ось тепер усе й почнеться.

Асфальт був гарячий навіть крізь підошви. Навколо — ані душі. Лише рідкісний шерех, ніби десь у кущах повзла смерть. Я стиснула пістолет Glock 17 — метал приємно холодив руку, додаючи впевненості. Зараз не час пояснювати, звідки він у мене і чому я вмію стріляти. Це не важливо. Важливо — вижити.

Рой ішов попереду, пістолет виставлений. Він був на взводі, напружений, мов струна. Кай — мій семирічний племінник, наляканий, — ішов збоку від мене, чіпляючись за мою сорочку. Лексі замика́ла стрій, її очі бігали навсібіч.

Я інстинктивно розвернулася, не зволікаючи ні секунди. Побачила, як з-за старої вантажівки вивалилося тіло — жіноче, подертий одяг, кров, пухирі на шкірі. Один удар ломом — чавкаючий хрускіт, падіння.

— Звичайна заражена, — видихнула я. — Швидше в магазин. Усе, що знайдете — хапайте. Забираємося звідси.

Магазин стояв на розі, просто за заправкою. Вигоріла вивіска «GUNS & SUPPLIES». Двері були відчинені. Я зайшла першою, пістолет напоготові.

— Ем… — почав Рой, оглядаючи приміщення, — тут… хтось жив.

Голос у нього був нарочито повільний, майже театральний. Я похмуро глянула на нього.
— Тебе хтось просив влаштовувати екскурсію? Працюємо.

Усередині все було розкидано: спальні мішки, порожні банки з-під консервів, матрац, залитий чимось темним. Ні тіл, ні звуків — лише затхлий запах страху й поту. Хтось тут був. Можливо, нещодавно.

— Аптечку знайшов, — сказав Рой, киваючи на шафку. — І дробовик.
— Чудово. Забирай. Лексі, бери їжу, усе, що знайдеш. Кай, будь поруч. Жодного кроку.

Ми працювали швидко, мовчки. Кожен звук — ніби постріл. За п’ятнадцять хвилин ми набили машину під зав’язку. Я зачинила багажник і вже збиралася сідати за кермо, коли пролунав голос. Грубий, хрипкий, ніби зірваний тютюном і злістю.