Пролог

Холодне світло ламп випалювало білизну стін. Усе було занадто чистим – до неприродності. Ніби це місце намагалося виглядати стерильним, приховуючи те, що давно вийшло з-під контролю.
Повітря було важким. Сирим. Просоченим дивним запахом цвілі, землі... і смерті.
Скляна капсула посеред кімнати мерехтіла блакитним світлом. Всередині – плоть.
Колись людська.
Тепер – інша.
По шкірі, понівеченій і сіро-зеленій, повільно повзали білі, тонкі нитки. Вони пульсували, ніби дихали. Іноді тремтіли, ніби щось усередині пробуджувалося.
Гриб.
Не просто паразит. Він жив. Він відчував.
Він шукав.
Тканина, охоплена ним, більше не гнила. Вона зберігалася. Рухалася. Реагувала на звуки і світло. У кутах капсули білі нитки тягнулися до скла, залишаючи тонкі сліди слизу. Гриб не просто поширювався – він будував. Себе. Світ під себе.
З динаміка почувся короткий, хрипкий вдих. За ним – стукіт клавіш.
В іншому кінці залу людина в білому халаті повільно ввела останні символи на екрані. Руки тремтіли. Вени на шиї набухли.
Він дивився на монітор, де пульсувала червона крапка.
> Суб'єкт-001.
Електрична активність – нестабільна.
Проникнення у спинний мозок – завершене.
Поглинання особистості – зафіксоване.
На екрані з'явився новий рядок. 
> Інтелект: можливий.
Свідомість: невідомо.
Позаду капсули, на підлозі, заворушилася рука. Дернулася. Пальці склеїлися білими нитками.
Око в тілі розкрилося. Воно було мутним. І... уважним.
У лабораторії стало холодніше. Занадто холодно.
Людина відступила на крок. Все ще мовчала. І тільки шепотом, ніби сама собі, прошепотіла:
– Ми не створили його. Ми його розбудили.
І в цей момент з динаміків почувся тихий, вологий хруст. Гриб почав рости. Тягнутися до стелі, до стін, до виходу.
Світ не знав, що його кінець вже дихає.