План 11 липня

Промайнули дні. Життя знову повернулося до звичного ритму.

Зранку — навчання.

Після пар — робота.

Увечері — дім.

І знову все по колу. Ніби нічого й не сталося. Після від'їзду Ані в квартирі знову запанував спокій. Таня поступово перестала прокидатися серед ночі від тривожних думок. Роман більше не помічав у собі тієї настороженості, з якою останнім часом повертався додому. Їхній маленький світ знову став тільки їхнім. Непомітно настала сесія. Безсонні ночі. Конспекти. Кава літрами. Жарти про те, що студенти живуть від заліку до заліку. А потім... Останній екзамен. Останній підпис у заліковій книжці.

— Все! — вигукнув Влад, виходячи з аудиторії.

— Я офіційно вільна людина!

— До вересня, — засміявся Макс.

— Не псуй момент.

Компанія вибухнула сміхом. Попереду було літо. Кінець червня. Київ плавився від спеки. Друзі майже кожні вихідні кудись вибиралися. То засмагали на Десні. То їхали на Київське море. То просто влаштовували вечори з шашликами й настільними іграми. Здавалося, життя нарешті стало легким. Та ніхто навіть не здогадувався, що вже майже місяць Роман жив ще однією думкою. 11 липня. День народження Тані. Одного вечора, коли Таня була у ванній, Роман тихенько вийшов на балкон із телефоном. Першим він набрав Макса.

— Привіт.

— О, Ром. Що сталося?

— Є справа.

— Серйозна?

— Дуже.

— Кажи.

Роман усміхнувся.

— Через два тижні в Тані день народження.

— Так.

— Я хочу зробити їй сюрприз.

Макс навіть не дав договорити.

— Я в темі.

— Але вона не повинна ні про що здогадатися.

— Зрозумів.

Наступними були Влад, Марічка, Діана, Аліна.

 Потім — батьки Тані.

Потім — його власні батьки.

Кожен, кому телефонував Роман, чув лише одне прохання:

— Головне — щоб Таня ні про що не дізналася. За кілька днів Марічка, Діана й Аліна ніби між іншим зустріли Таню після роботи.

— Таню!

— О, привіт.

— Ми тут подумали...

— Про що?

— Може, махнемо на море?

— На кілька днів.

— Просто відпочити.

Таня усміхнулася.

— Було б класно...

Потім на мить замовкла.

— А коли?

— Приблизно з десятого по дванадцяте липня.

Таня ледь помітно опустила очі. Саме... На її день народження. Але вона лише усміхнулася.

— Якщо Рома не буде проти...

— То поїхали?

— Добре.

Увечері вона розповіла про це Романові.

— Уявляєш... Дівчата кличуть мене на море.

— Це ж чудово.

— Думаєш?

— Звичайно.

— Але...

Вона замовкла.

— Що?

— Та нічого...

Роман зробив вигляд, що не помітив цього «але».

— Їдь.

Відпочинеш.

Наберешся сил.

Таня лише кивнула. Їй чомусь стало трохи сумно. Наступного дня вона подзвонила мамі.

— Мам...

— Так, доню?

— Дівчата кличуть мене на море.

— То їдь.

— А...

— Відпочинь. Ти цього заслужила.

— Добре...

Мама теж нічого більше не сказала. Поклавши слухавку, Таня ще довго сиділа мовчки.

«Невже всі справді забули?..»

Вона не образилася. Не дорікала. Не нагадувала. Лише тихо подумала, що, мабуть, цього року день народження буде найзвичайнісіньким. І навіть не здогадувалася, що майже місяць десятки людей живуть однією маленькою змовою. Змовою заради однієї людини. Заради дівчини, яка колись відкрила своє серце для кожного з них. І тепер кожен із них хотів зробити все, щоб цей день вона пам'ятала все життя.

День від'їзду настав непомітно. Роман із самого ранку поводився так, ніби це був звичайний день. Допоміг Тані донести валізу. Поцілував перед вагоном.

— Гарно відпочинь.

— А ти?

— А я попрацюю.

— Не сумуватимеш?

Він усміхнувся.

— Звичайно, сумуватиму.

Таня обійняла його.

— Я швидко повернуся.

— Буду чекати.

Потяг повільно рушив. Роман ще довго стояв на пероні, проводжаючи поглядом вагон, доки той не зник за поворотом. Лише тоді дістав телефон. У спільному чаті під назвою

«Операція "11 липня"»

з'явилося коротке повідомлення:

«Виїхали.»

Майже одразу почали приходити відповіді.

«Прийнято.»

«Ми теж вирушаємо.»

«Усе за планом.»

Роман усміхнувся й сховав телефон до кишені. У купе було весело ще з перших хвилин. Марічка дістала невелику пляшку шампанського.

— Дівчата, за канікули!

— За літо! — підтримала Аліна.

— І за наш відпочинок! — засміялася Діана.

Таня лише похитала головою.

— Ви невиправні.

— Саме тому ти нас і любиш, — підморгнула Марічка.

Незабаром купе наповнилося сміхом. Дівчата згадували кумедні історії з першого курсу, співали улюблені пісні, фотографувалися, жартували одна з одної. Час промайнув непомітно. Уранці потяг прибув до Миколаєва.

— Нарешті! — потягнулася Аліна.

— Я вже хочу на море, — сказала Таня.

— Ще трохи, — загадково усміхнулася Марічка.

Від залізничного вокзалу вони трамваєм доїхали до автовокзалу. Потім сіли в автобус. Чим ближче вони під'їжджали до Очакова, тим частіше Таня дивилася у вікно. Дорога пролягала повз степи, невеликі села й поля, а в повітрі вже відчувався знайомий солонуватий запах моря.

— Відчуваєте? — тихо усміхнулася вона.

— Що?

— Море...

Марічка переглянулася з дівчатами.

— Воно вже зовсім поруч.

За кілька хвилин автобус в'їхав до Очакова. Таня одразу закохалася в це місто. Тут не було метушні великих курортів. Лише широкі вулиці, свіже морське повітря, затишні будинки й особлива атмосфера спокою. Над горизонтом синіло Чорне море. А далеко вдалині ледь вимальовувалася Кінбурнська коса.

— Тут неймовірно... — тихо прошепотіла Таня.

— Ми ж казали, що тобі сподобається, — усміхнулася Діана.