Головне що в мене є ти!

 Роман спокійно їхав вечірнім Києвом. Таня сиділа поруч, розповідаючи, як минув її робочий день.

— ...і уявляєш, діти сьогодні вирішили, що я...

Її розповідь перервав телефонний дзвінок. На екрані висвітилося: Андрій. Роман машинально кинув погляд на телефон. Таня це помітила й усміхнулася.

— Це Андрій.

— Я бачу.

Вона одразу натиснула кнопку гучного зв'язку.

— Щоб потім не переказувати двічі, — тихо сказала вона до Романа.

Він лише кивнув.

— Привіт, Андрію.

— Привіт, Таню.

Привіт, Романе.

— Привіт, — спокійно відповів Роман.

— Не відволікаю?

— Ні, ми якраз додому їдемо

. На кілька секунд запала пауза. Було чути, що Андрій ніби підбирав слова.

— Слухай... У мене трохи дивне питання.

— Яке?

— У вас зараз живе Аня?

Таня здивовано подивилася на Романа.

— Так. А що сталося?

— Та... нічого такого. Просто я сьогодні був у селі. Зустрів хлопців. Сиділи, говорили про різне.

Він ненадовго замовк.

— І випадково почув одну розмову.

Таня насторожилася.

— Яку?

— Якщо чесно, довго думав, чи взагалі варто вам телефонувати.

— Андрію, кажи вже.

— Пам'ятаєш Сергія? Ми всі разом колись футбол ганяли.

— Пам'ятаю.

— Він розповів, що кілька днів тому сидів у компанії. Там була й Аня. Роман міцніше стиснув кермо.

— І?

— Вона... трохи хвалилася.

— Чим саме? — тихо запитала Таня.

Андрій важко зітхнув.

— Казала, що зараз живе в Києві.

Що в неї все чудово.

Що живе з хлопцем, у якого є власний бізнес, хороша машина, своя квартира.

Що він цілими днями працює, а вона готує, прибирає, пере речі, прасує...

І що їй дуже пощастило.

У машині запанувала тиша. Таня навіть не одразу зрозуміла почуте.

— Почекай...

Вона розгублено подивилася на Романа.

— Вона сказала... «живе з хлопцем»?

— Саме так.

— Але ж...

— Саме тому я й телефоную. Бо знаю, що ви давно живете разом. І знаю, що вона зараз мешкає у вас. Мені це дуже дивно прозвучало. Я не стверджую, що Сергій слово в слово все передав. Але якщо це правда... мені здається, ви маєте про це знати.

Роман мовчав. На його обличчі не здригнувся жоден м'яз. Лише пальці на кермі стиснулися трохи сильніше. Таня першою порушила мовчанку.

— Андрію... Дякую, що сказав.

— Я не хочу нікого сварити. Просто... будь обережна.

— Добре.

— Якщо що, телефонуй.

— Домовилися.

Розмова закінчилася. У машині стало тихо. Таня дивилася перед собою, ніби намагалася скласти докупи всі події останніх днів. Нарешті вона тихо промовила:

— Ром...

— М?

— Мені здається... ми занадто довго чекали.

Роман не відводив погляду від дороги.

— Я теж так думаю.

Він сказав це спокійно. Без злості. Без образи. Але вперше за весь цей час вони обидва зрозуміли одне й те саме. Це були вже не дивні збіги. І не безневинні випадковості. Настав час поставити крапку. 

Після розмови з Андрієм у машині запанувала тиша. Роман мовчки їхав вечірнім містом. Таня дивилася у вікно. Їй здавалося, що останні кілька днів раптом склалися в одну велику картину. Слова батьків. Погляд Діани. Дивна поведінка Ані. Телефонний дзвінок Андрія. Ніби кожен пазл нарешті став на своє місце. Вона важко зітхнула.

— Ром...

— М?

— Мені так важко.

Він лише простягнув руку й міцно стиснув її долоню. Нічого не відповів. Бо знав — зараз слова нічого не змінять. Минуло ще кілька хвилин. Таня раптом помітила, що вони їдуть зовсім не додому.

— Ром...

— Що?

— Ми ж проїхали поворот.

Він ледь усміхнувся.

— Знаю.

— А куди ми їдемо?

— Побачиш.

Таня більше нічого не запитувала. Повністю довіряла йому. За кілька хвилин автомобіль зупинився біля готелю. Роман заглушив двигун. Таня прочитала знайому назву на фасаді.

— «Україна»?

Він кивнув.

— Сьогодні ми не поїдемо додому.

Таня здивовано подивилася на нього.

— Чому?

Роман кілька секунд мовчав. Потім спокійно відповів:

— Бо я не хочу, щоб цей вечір закінчився черговими думками про Аню. Я хочу, щоб сьогодні ми просто побули удвох. Без сторонніх людей. Без напруги. Без необхідності робити вигляд, що все добре.

У Тані защеміло серце.

— Ти... спеціально привіз мене сюди?

— Так.

— Але ж...

— Завтра повернемося. І поговоримо з нею. А сьогодні... Він ніжно прибрав пасмо волосся з її обличчя.

— Сьогодні я хочу повернути тобі усмішку.

На очах Тані блиснули сльози. Не від образи. Від того, наскільки тонко він відчував її стан. Вона мовчки нахилилася й обійняла його.

— Дякую...

— За що?

— За те, що завжди знаєш, коли мені найбільше потрібен саме ти.

Роман легко поцілував її в чоло.

— Ходімо.

Узяв її за руку. І вони разом зайшли до готелю. Уперше за останні дні Таня відчула, що може просто видихнути. Бо поруч була людина, з якою навіть найскладніші моменти життя вже не здавалися такими страшними. 

Ранок зустрів їх м'яким сонячним світлом, що пробивалося крізь штори номера. Таня прокинулася першою. Кілька секунд мовчки лежала, дивлячись на Романа. За останні дні вони обоє дуже втомилися. Не фізично. Морально. І ця ніч далеко від дому була саме тим, чого їм бракувало. Вона легенько провела пальцями по його щоці. Роман усміхнувся, навіть не розплющуючи очей.

— Доброго ранку...

— Ти не спиш?

— Уже ні.

Він притягнув її ближче.

— Як почуваєшся?

Таня задумалася.

— Значно краще.

— От і добре.

Вони ще трохи полежали мовчки. Без телефонів. Без поспіху. Без думок про проблеми. Потім зібралися й спустилися донизу поснідати. Коли вони сіли в машину, Таня подивилася на себе.