Сумніви

Після вихідних життя знову повернулося у звичний ритм. Будильник продзвенів о сьомій ранку. Таня невдоволено сховала обличчя в подушку.

— Ще п'ять хвилин...

Роман усміхнувся.

— Ти це казала вже тричі.

— Бо я серйозно.

— Не віриш сама собі.

Він нахилився й легко поцілував її в скроню.

— Підйом, студентко.

— Не хочу...

— Я теж.

— Тоді давай не підемо.

\— А потім нас відрахують.

— Ну й нехай...

Роман розсміявся.

— Ні, пані. Піднімайся.

За годину вони вже снідали на кухні. Аня теж вийшла до них.

— Доброго ранку.

— Доброго, — усміхнулася Таня.

— Я сьогодні залишуся вдома. Треба вже серйозно зайнятися пошуком роботи.

— Правильно, — підтримала Таня.

— Якщо щось знайдеш цікаве — обов'язково покажи.

— Добре.

Роман мовчки допив каву, узяв ключі від машини.

— Ну що, поїхали?

— Поїхали.

Навчальний день промайнув швидко. На великій перерві, як завжди, уся компанія зібралася в їдальні. Макс уже встиг зайняти найбільший стіл.

— Нарешті!

— Ми думали, ви сьогодні прогуляєте, — засміявся Влад.

— Таня просто зранку не хотіла вставати, — усміхнувся Роман.

— Зрадник! — одразу обурилася Таня.

— Я сказав правду.

— Це не рахується.

Усі розсміялися. Марічка почала розповідати про кумедний випадок на парі. Аліна сміялася так, що ледве могла говорити. Навіть Діана сьогодні була значно веселішою. Здавалося, вихідні вже залишилися позаду. Розмовляли про сесію, літні плани, майбутні вихідні. Ніхто більше не згадував історію біля басейну. Лише Діана кілька разів помічала, як Аня, яка цього дня залишилася вдома, написала Тані повідомлення.

— «Як у вас справи?»
— «Коли закінчаться пари?»

— «Не забудьте купити хліб дорогою.»

Таня спокійно відповідала. Для неї це було звичайною турботою людини, яка тимчасово живе у них. Після занять усі розійшлися. Макс з Марічкою поїхали до себе. Влад, Діана й Аліна теж попрощалися. Роман, як завжди, завіз Таню на її роботу.

— До вечора.

— Будеш забирати?

— Як завжди.

Таня усміхнулася.

— Буду чекати.

Вона швидко поцілувала його в щоку й побігла до будівлі. Роман ще кілька секунд дивився їй услід. Потім завів машину й поїхав на шиномонтаж. День на роботі минув швидко. Під вечір Роман саме збирався закривати бокс, коли задзвонив телефон. На екрані висвітилося:

Тато.

— Привіт.

— Привіт, сину, — почувся теплий голос батька.

— Не зайнятий?

— Уже закінчую.

— Чудово. Тоді в мене до тебе пропозиція.

— Яка?

— Приїжджайте сьогодні з Танею до нас на вечерю.

Роман усміхнувся.

— Просто так?

— А хіба потрібен привід, щоб побачити дітей?

Роман тихо засміявся.

— Не потрібен.

— Мама вже зранку щось готує.

Сказала, що скучила за вами.

— Добре. Зараз заберу Таню з роботи й приїдемо.

— Чекаємо.
— До зустрічі.

Роман поклав слухавку. На його обличчі з'явилася тепла усмішка. Він знав, що Таня дуже любить його батьків. І був майже впевнений, що ця новина її потішить. Він сів за кермо, завів двигун і поїхав за своєю дівчиною, навіть не підозрюючи, що вдома на них уже чекала ще одна людина, яка зовсім не зрадіє цій вечері. 

Роман під'їхав до роботи Тані, як завжди, за кілька хвилин до кінця її зміни. Вона вже чекала біля входу. Щойно побачила знайому машину, одразу усміхнулася. Сіла на пасажирське сидіння й, нахилившись, поцілувала Романа.

— Привіт.

— Привіт, красуне.

— Як день?

— Як завжди. А в тебе?

— Теж. Але в мене є новина.

Таня зацікавлено повернулася до нього.

— Яка?

— Тато сьогодні телефонував.

— І?

— Запросили нас на вечерю.

Очі Тані одразу засяяли.

— Справді?

— Сказали, що скучили.

— Я теж за ними скучила.

— Тоді їдемо?

— Звичайно.

Будинок батьків Романа зустрів їх теплом і запахом домашньої вечері. Щойно двері відчинилися, мама Романа, Альона Олександрівна, міцно обійняла спочатку сина, а потім Таню.

— Нарешті приїхали.

— Ми теж скучили, — усміхнулася Таня.

— Ходіть швидше до столу, усе вже готове.

За вечерею, як завжди, панувала легка сімейна атмосфера. Батько Романа розпитував про навчання. Мама цікавилася роботою Тані. Потім розмова непомітно перейшла на вихідні.

— Ну, розповідайте, як відпочили? — усміхнувся батько.

Таня одразу оживилася. Вона із захопленням почала розповідати про дачу, шашлики, басейн, новину Макса й Марічки. Роман час від часу доповнював її розповідь. Потім Таня між іншим сказала:
— До речі... зараз у нас живе моя однокласниця Аня. Альона Олександрівна на мить завмерла.

— Однокласниця?

— Так. Вона приїхала до Києва шукати роботу. Поки що попросилася пожити в нас.

— Ненадовго, — додав Роман.

— Поки не стане на ноги.

Батьки переглянулися. Зовсім непомітно. І майже одночасно промовчали. Лише батько спокійно кивнув.

— Зрозуміло.

Розмова швидко перейшла на іншу тему. Та Таня не звернула уваги на цю коротку паузу. Після вечері Таня разом з Альоною Олександрівною почали прибирати зі столу.

— Тетяно, неси тарілки, а я помию.

— Ні, давайте я помию.

— Тоді разом.

Кухня швидко наповнилася тихим дзвоном посуду. Кілька хвилин вони мовчали. Потім Альона Олександрівна спокійно сказала:

— Таню...

— Так?

— Можна я дам тобі одну пораду?

Таня одразу усміхнулася.

— Звичайно.

Жінка вимкнула воду. Подивилася на неї по-доброму.

— Ти дуже світла дівчинка. Дуже добра. І саме тому мені іноді хочеться тебе трохи захистити.

Таня уважно слухала.

— Не підпускай людей надто близько, поки не переконаєшся, що вони цього справді варті.