Дача

Коли всі нарешті сіли за великий дерев'яний стіл, Макс підвівся зі свого місця й легенько постукав виделкою по склянці.

— Так, народ, хвилинку уваги.

За столом одразу стихли розмови.

— Ну що? — усміхнувся Влад.

— Нарешті скажеш, через що ми тут зібралися?

Макс переглянувся з Марічкою. Вона помітно хвилювалася, хоча й усміхалася. Макс обережно взяв її за руку.

— Насправді... нічого надзвичайного.

— Ой, не починай, — засміялася Таня.

— Ми вже всю дорогу гадали.

— Одружуєтеся? — одразу випалила Аліна.

Марічка голосно засміялася.

— Ні ще.

— Тоді що? Макс глибоко вдихнув.

— Ми вирішили жити разом.

На кілька секунд запала тиша. А вже за мить вона вибухнула радісними вигуками.

— Нарешті!

— Та ми вже давно цього чекали!

— Ну слава Богу!

Марічка засміялася й сховала обличчя на плечі Макса.

— Я ж казала, що всі здогадаються.

Першою до них підбігла Таня. Міцно обійняла спочатку Марічку, потім Макса.

— Я так за вас рада...

— Дякую.

До привітань одразу приєдналися всі інші. Влад по-чоловічому обійняв Макса.

— Ну що, брате, вітаю.

— Дякую.

Аліна й Діана обійняли Марічку.

— Це така класна новина!

— Нарешті не будете їздити через усе місто одне до одного.

— Саме так, — усміхнулася Марічка.

Навіть Аня щиро їх привітала.

— Це дуже сміливий крок. Бажаю вам бути щасливими.

— Дякуємо, — усміхнувся Макс.

Коли всі знову сіли за стіл, Таня не втрималася.

— Бачиш? Я ж казала!

Вона легенько штовхнула Романа ліктем.

— Що казала?

— Що саме це вони й хотіли повідомити.

— Добре, визнаю.

Цього разу твоя інтуїція перемогла.

— Як і завжди.

— Не зазнавайся.

Роман усміхнувся й непомітно стиснув її долоню під столом. Марічка підняла склянку.

— Дякуємо вам усім. Чесно... для нас дуже важливо, що ви сьогодні поруч. Макс кивнув.

— Ви давно стали для нас не просто друзями.

— Ви — наша сім'я.

За столом на мить запанувала особлива тиша. Та сама, коли вже не потрібно нічого пояснювати. Усі просто розуміли одне одного.

— За новий етап! — усміхнулася Таня.

— За вас! — підтримали всі.

Склянки дзвінко зіткнулися. Саме після цього атмосфера стала ще теплішою. Почалися жарти, історії, сміх, суперечки про шашлик і нескінченні підколи одне одного. І ніхто навіть не здогадувався, що серед цієї дружньої компанії вже сиділа людина, яка мріяла одного дня стати частиною цього життя... навіть якщо для цього доведеться відібрати його в іншої. 

...Склянки дзвінко зіткнулися. За столом одразу знову стало гамірно. Усі почали навперебій вітати Макса й Марічку, жартувати, обговорювати майбутній переїзд.

— Максе, — засміявся Влад.

— Тепер забудь про свої холостяцькі звички.

— Уже забув.

— Побачимо через місяць.

Усі дружно засміялися.

— Марічко, — усміхнулася Таня.

— Якщо раптом буде важко, дзвони мені. Я вже пройшла цей етап.

— Обов'язково, — засміялася Марічка.

— А Роман тобі допоможе, — підморгнув Влад.

— Він уже професіонал.

Роман лише похитав головою.

— Та перестаньте ви.

— Ні, серйозно, — сказала Аліна.

— Я ще не бачила чоловіка, який настільки уважний.

Таня лише усміхнулася.

— Він просто такий.

Саме в цей момент Макс потягнувся до соусів.

— Таню, передай, будь ласка, кетчуп.

Аня майже миттєво взяла пляшку й простягнула її Максові.

— Тримай.

Макс машинально забрав її.

— Дякую.

І лише за секунду всі зрозуміли, що кетчуп просили не в Ані. Настала коротка пауза. Аня ніяково засміялася.

— Ой... Вибачте. Я вже як удома...

Слова зірвалися самі. Вона одразу зрозуміла, що сказала.

— Тобто... Я хотіла сказати... Ви так тепло мене прийняли...

— Та нічого, — засміялася Марічка.

— Це ж добре. Почувайся як удома. — Саме так, — підтримав Макс.

— У нас двері завжди відкриті для друзів, — додав Влад.

Усі усміхнулися й одразу повернулися до розмови. Усі. Окрім Діани. Вона уважно подивилася на Аню.

«Я вже як удома...»

Фраза ніби була зовсім невинною. Будь-хто інший навіть не звернув би уваги. Але Діані чомусь стало не по собі. Не через слова. Через те, як вони прозвучали. Наче це було не жартівливе порівняння. Наче Аня справді вже уявляла себе частиною цього дому. Частиною цього життя. Діана мовчки відпила трохи соку.

«Дивна вона...»

І вперше ця думка прозвучала в її голові вже не як випадкове враження. А як внутрішнє попередження. Тим часом Аня вже знову сміялася разом з усіма. Наче тієї короткої обмовки взагалі не було.

Ніхто й не помітив, як день повільно перейшов у вечір. Сонце сховалося за верхівками дерев, повітря стало прохолоднішим, а над подвір'ям запахло свіжосмаженим шашликом, димом і молодою травою. Після вечері ніхто не поспішав розходитися. Хлопці винесли колонку на подвір'я, увімкнули музику. Хтось приніс м'яч, і за кілька хвилин Влад із Максом уже сперечалися, хто кого переможе. Дівчата сиділи на дерев'яній гойдалці, сміялися, фотографувалися й розмовляли про все на світі. Роман то грав із хлопцями, то знову опинявся поруч із Танею.

— Ти серйозно не можеш без неї навіть пів години? — засміявся Влад.

— Не можу, — абсолютно спокійно відповів Роман.

— Ну хоч чесний.

— А який сенс брехати?

Таня лише похитала головою, усміхаючись. \

— Він безнадійний.

— І це взаємно, — підморгнув Макс.

Усі дружно засміялися. Коли надворі зовсім стемніло, компанія перебралася до будинку. Макс поставив чайник. Марічка принесла печиво й полуницю. Ще майже годину вони сиділи за столом, згадували смішні моменти, будували плани на літо, сперечалися, куди всі разом поїдуть після сесії. Аня майже не говорила. Більше слухала. Запам'ятовувала. Спостерігала. Їй подобалося дивитися, як легко вони жартують одне з одним. Як перебивають. Як сміються. Як ніхто ні на кого не ображається. Вони справді були схожі на одну велику родину. Саме це вона хотіла отримати. Близько опівночі Марічка солодко позіхнула.