Поїздка на дачу

Весняне сонце вже давно залило спальню м'яким теплим світлом. Крізь відчинене вікно долинав спів пташок, а легкий вітерець ворушив фіранку. Після довгого навчального тижня це був той самий ранок, коли нікуди не потрібно поспішати. Таня ліниво розплющила очі й повернула голову. Роман ще спав. Його рука, як завжди, лежала на її талії. Таня усміхнулася. Обережно провела пальцями по його долоні.

— Уже не спиш? — сонно пробурмотів він, навіть не відкриваючи очей.

— Не сплю…

— Тоді йди ближче.

Він ще міцніше притиснув її до себе.

— Ром...

— М-м?

— Ми так проспимо до обіду.

— І що? — Сьогодні ж вихідний.

— От саме тому.

Таня тихенько засміялася.

— Ледар.

— Я не ледар. Я насолоджуюся життям.

Вона поцілувала його в щоку.

— Добре, насолоджуйся...

Саме в цю мить задзвонив телефон. Роман із невдоволеним зітханням потягнувся до тумбочки.

— Якщо це реклама...

На екрані світився напис:

«Макс».

— Ну, що йому не спиться...

— Вмикай гучний, — попросила Таня.

— Алло.

— Ви ще живі? — почувся веселий голос Макса.

— На жаль, так.

— Чудово. Значить, через дві години чекаю вас на дачі.

— Просто так?

— Не зовсім.

Макс спеціально зробив паузу.

— Ми з Марічкою хочемо дещо сказати всім одразу.

Таня вже уважно слухала, затамувавши подих.

— Що саме?

— Приїдете — дізнаєтесь.

— Макс!

— Ні. Так цікавіше.

Роман тільки похитав головою.

— Добре. Хто буде?

— Усі. Влад, Діана, Аліна, Андрій... І свою гостю теж беріть. Нехай Аня їде з вами.

— Добре.

— І нічого не купуйте. Все вже готово.

— Домовились.

Дзвінок завершився. Таня миттю повернулася до Романа.

— Вони житимуть разом!

— Звідки ти знаєш?

— Відчуваю.

— Серйозний аргумент.

— Та я ж бачила, як вони останнім часом дивляться одне на одного. І Марічка казала, що вже втомилася постійно їздити через усе місто.

Роман усміхнувся.

— Якщо це правда, я тільки радий за них.

— Я теж.

Таня швидко зіскочила з ліжка.

— Все! Підйом! Треба ще Аню будити.

Аня вже сиділа біля вікна зі чашкою кави. Вона почула кроки ще до того, як Таня постукала.

— Заходь!

— Доброго ранку!

— Доброго.

— У нас змінилися плани.

— Щось сталося?

— Навпаки! Їдемо на шашлики.

— Куди?

— До Макса на дачу. Він усіх покликав.

— Ой... Я ж...

— Навіть не починай, — перебила її Таня.

— Ніхто не буде почуватися незручно. Ти вже знайома з усіма.

У дверях з'явився Роман.

— І це була ідея самого Макса. Він сказав, щоб ми тебе обов'язково брали.

Аня трохи ніяково усміхнулася.

— Якщо чесно... мені навіть незручно.

— Не вигадуй, — Таня підійшла й обійняла її. — Ми одна компанія.

— Добре...

АНЯ

Коли двері зачинилися, усмішка повільно зникла з Аниного обличчя. Вона підійшла до дзеркала. Повільно поправила волосся.

— Одна компанія...

Вона тихо повторила ці слова. Ще тиждень тому вона навіть не знала, як виглядає життя Тані. А тепер друзі самі запрошують її на спільний відпочинок. Все складалося напрочуд легко. І це їй подобалося.

За годину всі троє вже сиділи в машині. Роман був за кермом. Таня поруч. Аня — на задньому сидінні. У машині грала музика. Таня весь час усміхалася.

— Пам'ятаєш, як ми вперше всі поїхали за місто?

— Коли Влад спалив шашлик?

— Він не спалив.

— Він його вугіллям зробив.

Таня розсміялася.

— А Макс тоді годину доводив, що це «особлива технологія».

— А потім усі замовили піцу.

Вони сміялися, перебиваючи один одного, згадуючи десятки кумедних історій. Аня мовчала. Лише інколи посміхалася. Вона уважно слухала.

Кожна історія була про них.

Про їхню дружбу.

Про їхні пригоди.

Про спогади, яких у неї не було.

Вона дивилася на Таню.

Та світилася від щастя.

Не прикидалася.

Не грала.

Просто була вдома.

Серед своїх людей.

І саме це боліло найбільше.

Не квартира.

Не Роман.

Не речі.

 А це відчуття.

Відчуття, що тебе люблять.

Що тебе чекають

. Що без тебе компанія вже не така.

Аня непомітно стиснула пальці.

«Чому саме вона?»

Вона була не красивіша.

Не розумніша.

Не краща.

 Але саме в неї було все те, про що Аня мріяла.

Коханий чоловік.

Друзі, які стали сім'єю.

Дім, у який хочеться повертатися. І вперше ця заздрість стала не просто образою

. Вона стала бажанням.

Сильним.

Непохитним.

«Я теж так хочу...»

єЗа мить її думки стали ще небезпечнішими.

«Ні...»

«Я хочу саме це життя.»

Вона перевела погляд на Таню, яка, сміючись, сперечалася з Романом про те, хто з них гірше співає в машині. І ледь помітно усміхнулася. Ніхто цього не помітив. Ніхто навіть не здогадувався, що дорогою на звичайні весняні шашлики народилося рішення, яке згодом змінить життя кожного з них.

Дорога за місто проходила легко й невимушено. Весняне сонце заливало Київ теплим світлом. Дерева вже вкрилися молодим листям, уздовж дороги квітнули перші каштани, а у відкриті вікна автомобіля вривалося свіже повітря. У салоні тихо грала музика.  Саме в цей момент Таня помітила попереду великий супермаркет.

— Ромчику...

— М?

— Давай заїдемо.

— Куди?

— У супермаркет.

Роман коротко подивився на неї.

— Навіщо?

— Не хочу їхати з порожніми руками.

— Таню,

Макс же спеціально сказав нічого не купувати.

— Я знаю. Але ж це Макс. Він завжди так говорить.

А нас буде багато.