Аня

Я ніколи не думала, що можна настільки швидко звикнути до чужого життя. Усього кілька днів. Лише кілька днів. А мені вже здавалося, ніби я давно живу в цій квартирі. Щоранку я чула, як у сусідній кімнаті дзвенить будильник. Через кілька хвилин — сонний голос Романа. Потім тихий сміх Тані. Запах свіжозвареної кави. Їхні короткі жарти. І двері, що зачинялися майже одночасно. Вони завжди йшли разом. І завжди поверталися разом. Спочатку мене це розчулювало. Потім... Потім я почала уважніше дивитися. Роман ніколи не забував запитати Таню, як минув день. Завжди ніс її сумку. Відчиняв перед нею двері. Навіть коли був страшенно втомлений після роботи, усе одно знаходив сили усміхнутися їй. Я не могла зрозуміти... Невже такі чоловіки справді існують? Я часто залишалася вдома сама. Прибирала.

Готувала.

Чекала їх.

Іноді ловила себе на тому, що прислухаюся до звуку ліфта. Коли чула знайомі кроки за дверима, чомусь усміхалася. Дурепа... Вони ж приходили не до мене. Одного вечора я випадково визирнула у вікно. У дворі зупинилася чорна машина. Роман вийшов першим. Обійшов автомобіль. Відчинив дверцята. Подав Тані руку. Вона засміялася. Він щось сказав. І вони, тримаючись за руки, пішли до під'їзду. Я ще довго дивилася їм услід. Чомусь було боляче. Не через Таню. Через себе. Чому в неї є все це... А в мене — ні? Я пригадала наше шкільне життя. Ми сиділи за сусідніми партами. Разом списували контрольні. Разом мріяли. Тоді між нами майже не було різниці. А тепер... У неї є все. У мене — нічого. Вона живе в Києві. Навчається. Має друзів, які готові приїхати через усе місто лише тому, що вона не змогла прийти на зустріч. Має роботу, яку любить. Має дім. І має чоловіка... Я сама зловила себе на цій думці. Не хлопця. Саме чоловіка. Бо Роман поводився саме так. Надійно. Спокійно. Так, як я завжди уявляла. Я почала уважніше слухати його. Запам'ятовувала, яку каву він любить. Які страви обирає. Які фільми дивиться. Які жарти змушують його сміятися. Я ловила кожне його слово. Іноді мені здавалося, що я знаю його вже не гірше за Таню. А вона... Вона навіть не помічала цього. Довіряла мені. Називала подругою. Запрошувала всюди із собою. І від цього ставало ще важче. Одного разу я довго стояла перед дзеркалом. Дивилася на себе. Потім подумки поставила поруч Таню. І поставила собі лише одне запитання.

— Чим вона краща за мене?

Відповіді не було. Ми обидві звичайні. Обидві молоді. Обидві красиві. То чому саме вона отримала все те, про що я лише мріяла? Чому життя обрало її? Того вечора я довго не могла заснути. За стіною було чути тихий сміх. Вони про щось говорили. Потім усе стихло. Я дивилася в темряву й раптом зрозуміла одну страшну річ. Я більше не хотіла будувати своє життя. Я хотіла такого життя. Саме такого. І вперше дозволила собі подумати те, що ще кілька днів тому здалося б мені жахливим. Якби поруч із Романом була не Таня... А я... Серце почало битися швидше. Я різко сіла на ліжку.

— Ні...

Тихо прошепотіла сама до себе.

— Так не можна...

Але думка вже народилася. І нікуди не зникала. Вона росла. Повільно. Непомітно. Я більше не хотіла просто знайти роботу. Не хотіла просто залишитися в Києві. Я хотіла зайняти її місце. Стати своєю для її друзів. Стати потрібною Романові. Стати частиною цього дому. Адже якщо життя одного разу омину́ло мене... То, можливо... Його ще не пізно забрати собі.

Кожен новий день був схожий на попередній. І саме це мене лякало найбільше. Бо я почала звикати. До цієї квартири. До ранкової кави. До вечірнього сміху. До звуку ключів у дверях, коли Таня й Роман поверталися додому. Я все менше почувалася гостею. І все більше — частиною цього життя. Я навчилася прокидатися раніше. Поки вони збиралися на роботу, я вже ставила чайник. Іноді готувала сніданок. Іноді просто бажала гарного дня. Вони щоразу дякували. Особливо Таня. — Аню, ти нас так виручаєш. Вона щиро усміхалася. Вона довіряла мені. І від цього мені ставало ще важче дивитися їй у вічі. Роман майже не змінювався. Такий самий спокійний. Такий самий уважний. Такий самий мовчазний. Він ніколи не дозволяв собі нічого зайвого. Якщо звертався до мене — лише ввічливо. Якщо допомагав — так само, як допоміг би будь-якій іншій людині. Я це розуміла. Але все одно ловила кожен його погляд. Кожну усмішку. Кожне слово.

Мені вистачало навіть звичайного:

— Доброго ранку.

Чи:

— Гарного дня.

Бо я знала... Таким він був не лише зі мною. Таким він був із усіма. Саме тому він подобався мені ще більше. Поступово я почала знайомитися з їхніми друзями. Вони були дивовижні. Галасливі. Щирі. Справжні. Макс жартував так, що сміялися навіть незнайомі люди за сусідніми столиками. Влад ставився до всіх так, ніби знав їх усе життя. Марічка обіймала при зустрічі. Аліна постійно підтримувала розмову. Діана... Діана майже весь час мовчала. Іноді мені навіть здавалося, що вона дивиться на мене занадто уважно. Наче намагається щось зрозуміти. Я дуже старалася стати для них своєю.

Запам'ятовувала, хто що любить.

Хто п'є каву без цукру.

Хто не їсть гриби.

Хто обожнює піцу з чотирма сирами.

Я сміялася разом із ними.

Слухала їхні історії.

Просила порадити хороші місця в Києві.

Іноді зверталася до Макса по допомогу з вакансіями.

Просила Марічку підказати хороший салон.

Діану — де краще купити одяг.

Мені хотілося, щоб одного дня вони перестали сприймати мене як Танину гостю. Щоб я стала частиною їхньої компанії. Такою ж природною, як і всі інші. Та щоразу, коли я дивилася на Таню... Усередині щось стискалося. Вона навіть не намагалася бути особливою.

Не боролася за увагу.

Не доводила нікому, що вона хороша. Її просто любили.

Усі.

Друзі.

Батьки.

Діти на роботі.

І...

Роман.

Саме це боліло найбільше. Одного вечора Таня виклала нову фотографію. Усі разом. Макс. Марічка. Влад. Діана. Аліна. Роман. І вона. Я відкрила фотографію. Потім збільшила. Довго дивилася на усміхнені обличчя. На їхні щирі погляди. На те, як Роман дивиться на Таню. І раптом зрозуміла. Я більше не заздрила лише Романові. Я заздрила всьому її життю. Її друзям. Її вечорам. Її спогадам. Її місцю серед цих людей. Мені хотілося, щоб одного дня вони так само чекали на мене. Так само сміялися зі мною. Так само телефонували мені. Так само називали своєю. Я відклала телефон. І вперше чесно зізналася сама собі. Я більше не хочу просто знайти роботу. Не хочу просто залишитися в Києві. Я хочу жити так, як живе вона. Хочу, щоб ці люди стали моїми друзями. Хочу, щоб ця квартира стала моїм домом. Хочу, щоб чоловік, який щоранку будить її ніжним «маленька», одного дня так само дивився на мене. Я заплющила очі. На мить стало страшно від власних думок. Я знала, що вони неправильні. Знала, що Таня не зробила мені нічого поганого. Навпаки. Вона відкрила для мене двері свого дому. Довірила мені своє життя. Але заздрість уже пустила коріння. І я більше не могла вдавати, що це лише захоплення. Я не хотіла зруйнувати їхнє життя зі злості. Я хотіла зайняти місце, яке, як мені починало здаватися, могло бути моїм. І саме в ту ніч я перестала чекати, що доля сама щось змінить. Якщо я хочу стати частиною цього життя... Мені доведеться зробити так, щоб одного дня без мене його вже не могли уявити.