Неочікувано

Першу половину дня Таня з Романом провели в ліжку, вони не могли ніяк насолодитися одне одним. Роман піднявся з ліжка.

- Ти куди?-запитала Таня.

-Я на хвилинку маленька.-відповів Роман та зник за дверима.

Через кілька хвилин Роман повернувся з двома горнятками кави. Ще декілька годин вони просто говорили про все і ні про що.

У Романа задзвонив телефон:

"МАКС"

-Привіт друже.-в телефоні закричали занакто голосно.

-Привіт.-відводячи телефон від вуха відповів Роман.

-Через пів годинки збираємося в нашому улюбленому кафе, відмову не прийму. Все чекаю.- в телефоні почулися звуки пі-пі-пі.

Таня лише засміялася.

Роман підвівся з ліжка.

-Якщо ми не поїдемо то вони приїдуть до нас.

Таня саме шукала сумочку, а Роман взувався в передпокої, коли пролунав дзвінок у двері.

— Ти когось чекаєш? — запитала Таня.

— Ні.

— Я теж ні.

Роман відчинив двері. І завмер. За порогом стояла Аня.

В одній руці — дорожня сумка. В іншій — невеликий рюкзак. Очі були червоні від сліз. Вона ледве стримувала тремтіння.

— Аню?.. — розгублено прошепотіла Таня, швидко підійшовши до дверей.

— Що сталося?

Дівчина мовчала кілька секунд. А потім тихо сказала:

— Вибачте, що ось так... без попередження... Мені більше нікуди було йти.

Таня одразу взяла її за руку.

— Заходь спочатку. Аня переступила поріг квартири. Поставила сумку біля дверей. І лише тоді не витримала. Сльози покотилися по щоках.

— Я більше не можу... Усе набридло... Я не хочу більше сидіти в селі й переконувати себе, що все ще зміниться. Я хочу почати життя спочатку. У Києві. Знайти роботу. Зняти квартиру. Просто... почати жити.

Вона швидко витерла сльози.

— Я знаю, що це дуже нахабно... І я зрозумію, якщо ви відмовите. Але... Можна я поживу у вас кілька днів? Поки знайду роботу й якесь житло. У квартирі запала тиша.

Таня подивилася на Романа. Роман — на Таню. Вони нічого не сказали. Але їм вистачило одного погляду, щоб зрозуміти одне одного. Таня знову повернулася до Ані. Підійшла ближче й міцно її обійняла.

— Ти не одна.

Аня тихо схлипнула. Роман підняв її сумку й заніс до квартири.

— Спочатку заспокойся, — спокійно сказав він. — Помиєш руки, вип'єш чаю, поїси. А потім уже все нам розкажеш.

Аня подивилася на них обох очима, повними вдячності. І вперше за весь день ледь помітно усміхнулася. Вона ще не знала, що цей несподіваний приїзд змінить життя не лише її. Він непомітно змінить життя всіх трьох.

 Поки Аня трохи заспокоювалася, Таня поставила чайник. Роман мовчки заніс її сумки до вільної кімнати.

— Почувайся як удома, — спокійно сказав він.

— Дякую... — тихо відповіла Аня.

За кілька хвилин вони вже сиділи за кухонним столом. Таня поставила перед гостею гарячий чай, домашнє печиво й кілька бутербродів.

— Поїж спочатку.

Аня лише кивнула. Поступово розмова стала легшою. Вона почала розповідати про свої плани.

— Я більше не хочу повертатися назад. Хочу знайти хорошу роботу. Потім квартиру. Почати все спочатку. Я знаю, що буде важко. Але я готова.

Роман уважно слухав.

— Якщо справді вирішила — усе вийде. Головне не здатися через перші труднощі.

Аня дивилася на нього так уважно, ніби боялася пропустити бодай одне слово.

— Тобі легко говорити... Ти ж уже всього досяг. Роман лише усміхнувся.

— Не всього. І точно не легко. Просто я багато працював.

— Але ж у тебе і навчання, і робота... І квартира... І машина... Коли ти все це встигаєш?

Таня тихо засміялася.

— Я теж іноді не розумію.

Роман лише знизав плечима.

— Просто звик.

Аня ще довго розпитувала його про Київ, про роботу, про навчання, про те, як він усе поєднує. Таня помічала, що більшість запитань чомусь адресовані саме Романові. Але не надала цьому значення. Вона списала все на те, що Аня просто хвилюється перед новим етапом життя. Саме в цей момент задзвонив Танин телефон. На екрані висвітилося:

«Макс».

— Алло?

— Ви де?

Ми вже майже зібралися.

Таня винувато подивилася на Аню.

— Максе... Тут така ситуація...

Вона коротко розповіла про несподіваний приїзд Ані.

— Вибач, але сьогодні ми точно не зможемо приїхати.

На тому кінці запала тиша.

— Зрозумів. Тоді чекайте.

— У сенсі?

— Через пів години будемо.

— Максе, не треба...

Але він уже поклав слухавку. Таня лише безпорадно подивилася на Романа.

— Зараз будуть.

Роман засміявся.

— Ну, знаючи наших... Це було передбачувано.

Минуло трохи більше пів години. І пролунав дзвінок у двері. Роман відчинив. На порозі стояли всі. Макс, Марічка, Влад, Діана й Аліна. У руках — пакети, коробки й пляшки.

— Ми подумали, — усміхнувся Макс, — якщо ви не можете приїхати до нас...

— То ми приїхали до вас! — договорила Діана.

— Піца! — гордо повідомив Влад, піднімаючи коробки.

— Суші! — додала Марічка.

— Роли! — засміялася Аліна.

— І кола! — завершив Макс.

Влад підняв ще один пакет.

— Ну... і трохи пива для тих, хто вже повнолітній.

У квартирі одразу стало шумно. Весело. Затишно. Аня розгублено дивилася на цю компанію. Вона зовсім не очікувала, що її перший день у Києві почнеться саме так. А друзі навіть не здогадувалися, що разом із коробками піци й суші вони принесли до цієї квартири початок зовсім нової історії.

Вечір минув напрочуд тепло. Після того як друзі роз'їхалися, у квартирі знову стало тихо. Таня й Роман, ніби за давно заведеною традицією, разом узялися готувати вечерю. Вона різала овочі. Він готував м'ясо. Вони майже не розмовляли. Не тому, що не було про що. Просто давно навчилися розуміти одне одного без слів.

— Сіль, — тихо сказав Роман.

Таня, навіть не обертаючись, простягнула йому сільничку.