Подруга

Дні минали дуже спокійно. Мама поступово почувалася краще. Температура вже не була такою високою, хоча лікар усе ще наполягав на постільному режимі. Таня майже весь час була поруч із нею. То приносила чай. То допомагала випити ліки. То просто сиділа біля ліжка, розповідаючи кумедні історії з університету чи дитячої кімнати. Коли мама засинала, Таня виходила допомогти Віталію Івановичу. Разом прибирали подвір'я після зими, перебирали насіння для городу, наводили лад у теплиці. Роман тим часом працював у Києві. Вони телефонували одне одному щоранку. І щовечора. Іноді розмовляли по пів години. Іноді лише кілька хвилин. Але жодного дня не пропустили. Вони сумували. Та водночас обоє розуміли: зараз саме так буде правильно. Одного дня мама попросила:

— Таню, доню, сходи, будь ласка, до магазину. Хліб майже закінчився.

— Добре, мам.

На вулиці було тепло. Весна остаточно вступила у свої права. Повітря пахло свіжою землею, а біля дворів уже розквітали перші квіти. Таня не поспішала. Вона повільно йшла знайомою вулицею, вітаючись із сусідами, яких пам'ятала ще з дитинства. Коли вже виходила з магазину з пакетом у руках, почула за спиною знайомий голос.

— Таню? Вона обернулася.

— Аню?

Дівчата одночасно усміхнулися. Вони не бачилися півроку.

— Я тебе спочатку навіть не впізнала, — засміялася Аня.

— Я тебе теж.

Вони міцно обійнялися.

— Ну розповідай! Як ти? Як Київ? Таня усміхнулася.

— Добре. Навчаюся. Працюю.

— Працюєш?

— Так. Дитячим аніматором. Мені дуже подобається. А ще...

Вона трохи засоромилася.

— Ми з хлопцем уже живемо разом.

Очі Ані округлилися. — Серйозно?

— Уже кілька місяців.

— Ого...

Вона щиро усміхнулася.

— Я дуже рада за тебе.

Таня помітила, що Аня тримає в руках робочу сумку й кілька коробочок із фарбою для волосся.

— А ти? Як справи?

Аня на мить замовкла. Потім лише знизала плечима.

— Не дуже так, як планувала.

— Чому?

— Я не склала сесію. Мене відрахували.

Таня співчутливо подивилася на неї.

— Аню...

Та лише усміхнулася.

— Та нічого. Спочатку було дуже важко. Здавалося, що життя закінчилося. А потім я подумала... Ну не моє це. І все.

— І що зараз?

— Пішла на курси перукарів. Закінчила їх. Тепер працюю в салоні в районному центрі. Знаєш... Мені так подобається. Я вперше ходжу на роботу із задоволенням.

Таня щиро усміхнулася.

— Це ж чудово.

— Так. І знаєш що? Я більше не шкодую. Мабуть, так і мало статися.

Дівчата ще довго стояли біля магазину.

Згадували школу.

Учителів.

Однокласників.

Сміялися зі старих історій.

Ніби й не було цього року окремого життя. Коли минуло майже пів години, Таня поглянула на годинник.

— Ой... Мама вже, мабуть, хвилюється.

Аня засміялася.

— Біжи. І передавай привіт своїм.

— Обов'язково. 

Таня вже зробила кілька кроків, але раптом зупинилася.

— Аню!

Та обернулася.

— Якщо ти післязавтра не працюєш... приходь до нас. Поп'ємо чаю, нормально поговоримо. Стільки всього ще не встигли обговорити.

Аня щиро усміхнулася.

— Із задоволенням. Після обіду підійде?

— Звичайно. Буду чекати.

— Тоді домовилися.

Дівчата ще раз тепло обійнялися.

— Було дуже приємно тебе побачити.

— І мені.

Вони розійшлися в різні боки. Кожна — своєю дорогою. Але тепер уже знаючи, що ця зустріч точно не буде останньою.

Минуло ще кілька днів. Мамі ставало дедалі краще. Температура повністю зникла, повернувся апетит, а лікар, оглянувши її, лише усміхнувся.

— Ну от. Тепер можна потроху повертатися до звичного життя. Тільки без зайвих навантажень.

Таня нарешті видихнула з полегшенням. Увечері вони з Романом довго розмовляли телефоном.

— Ну що, маленька, збирай валізу.

— Уже?

— Уже.

— А коли приїдеш?

— Думаю... ближче до вечора.

— Так пізно?

— Робота.

Вона лише усміхнулася.

— Добре. Буду чекати.

У неділю з самого ранку Таня почала складати речі. Мама вже почувалася добре й навіть сварилася, що донька надто багато допомагала їй останніми днями.

— Все, доню, вистачить. Далі ми вже самі.

— Точно?

— Точно.

Близько одинадцятої у двері постукали.
— Заходь! — гукнула Таня.

На порозі стояла Аня.

— Я ж обіцяла прийти на чай.

— І правильно зробила.

Дівчата сіли на кухні. Мама поставила на стіл домашній пиріг, печиво й ароматний чай. Розмова сама собою перейшла до Києва.

— Ну розповідай, — усміхнулася Аня.

— Як воно — жити у великому місті?

Таня засміялася.

— Спочатку було страшно. Потім звикаєш.

— І як тобі життя з хлопцем?

Таня трохи зашарілася.

— Добре. Дуже добре.

— Не сваритеся?

Вона тихенько засміялася.

— Уже навіть встигли.

— Серйозно?

— Серйозно. І знаєш... мені здається, після тієї сварки ми стали ще ближчими.

Аня уважно слухала.

— Він у тебе хороший.

— Дуже.

— Видно, що любить тебе.

Таня усміхнулася.

— І я його дуже люблю.

Саме в цей момент із подвір'я почувся знайомий звук автомобіля. Таня здивовано насупила брови.

— Хто це?

Віталій Іванович визирнув у вікно. І раптом усміхнувся.

— Здається... це до тебе.

Таня швидко підбігла до вікна. На подвір'я повільно заїжджав знайомий чорний автомобіль.

— Рома?..

Вона розгублено подивилася на телефон. До вечора залишалося ще багато годин.

— Він же сказав, що приїде пізніше...

Не дочекавшись, поки машина повністю зупиниться, Таня вибігла надвір. Роман саме виходив із автомобіля. В одній руці він тримав величезний букет червоних троянд. У другій — ніжний букет білих і рожевих весняних квітів. Побачивши Таню, він широко усміхнувся.