Тиждень без тебе

Життя знову повернулося у свій звичний ритм.

Пари.

Робота.

Дім.

Ранкова кава.

Спільні вечері.

Короткі поцілунки перед університетом.

Довгі обійми після роботи.

Таня швидко освоїлася в дитячій кімнаті. Діти її обожнювали. Вона поверталася додому втомлена, але щаслива, щодня розповідаючи Романові нові кумедні історії. То хлопчик відмовлявся відпускати її додому, бо «принцеси не мають іти». То маленька дівчинка подарувала їй намальоване кривеньке сердечко. Роман слухав ці історії й усміхався. Тепер він уже точно знав — вона знайшла своє місце. Вихідні вони проводили з родинами. Одні — у батьків Романа. Наступні — у Таніних. І так, непомітно, минали тижні. Здавалося, життя нарешті стало спокійним.

Та одного вечора задзвонив телефон. На екрані висвітився напис:

«Мама »

— Привіт, мам.

Але вже після перших слів Таня перестала усміхатися.

— Що сталося?

Роман одразу підняв голову. Обличчя Тані змінилося. Вона уважно слухала. Кілька разів тихо перепитала.

— Температура досі тримається? ...

— А тато сам? ...

— Добре. Я приїду.

Вона повільно поклала телефон на стіл. Роман мовчки дивився на неї.

— Що сталося?

Таня важко видихнула.

— Мама вже кілька днів хворіє. Температура майже не спадає. Лікар сказав, що нічого критичного, але потрібен спокій. Тато сам не справляється. І з мамою, і по господарству.

На кухні запала тиша.

— Я хочу поїхати додому на кілька днів...

Роман навіть не замислювався.

— Звісно.

Вона здивовано подивилася на нього.

— Справді?

Він усміхнувся.

— Таню... Це ж твої батьки. Навіть якби ти не поїхала, я б сам тебе відправив.

В її очах одразу з'явилося полегшення.

— Університет саме пішов на весняні канікули... Я тільки попрошуся на роботі. Думаю, мене відпустять.

Роман мовчки кивнув.

— А я завтра відвезу тебе.

— Не треба, я автобусом...

Він навіть не дав їй договорити.

— Я сказав, що відвезу.

Вона тихенько засміялася.

— Добре.

Вони ще не знали, що попереду на них чекає перший тиждень окремо. Лише сім днів. Але тоді жоден із них навіть не здогадувався, наскільки довгими можуть бути сім днів без людини, яка стала твоїм домом. 

Наступного ранку вони виїхали ще до восьмої. Весняне сонце тільки починало підійматися над містом, дороги були майже порожні, а Таня, притулившись до сидіння, мовчки дивилася у вікно. Роман час від часу поглядав на неї. Він знав, що вона хвилюється. Тому не ставив зайвих запитань. Лише ніжно поклав свою долоню на її руку. Таня одразу переплела свої пальці з його. Так вони й їхали. Мовчки. Але цієї мовчанки вже не потрібно було боятися. Вона була спокійною. Домашньою. Через пів години Роман звернув до великого супермаркету.

— Ром... Нам же ще далеко.

Він заглушив двигун.

— Знаю.

— То навіщо ми тут?

Він здивовано подивився на неї.
— Як це навіщо? Мама ж хворіє. Треба купити щось смачне.

Таня усміхнулася.

— Ми могли б купити все в селі.

— Могли.

Він вийшов із машини.

— Але там вибір менший.

У супермаркеті вони ходили майже годину. Роман уважно розглядав полиці, ніби збирався не в гості, а забезпечити продуктами цілу родину. У кошик один за одним лягали апельсини, банани, яблука, виноград, гранати. Потім — мед. Лимони. Імбир. Кілька упаковок трав'яного чаю. Улюблене мамине печиво. Домашнє варення. Якісний сік. Йогурти. Сир. І ще десятки різних дрібниць.

— Ром... — засміялася Таня.

— Нам точно вистачить.

Він навіть не обернувся.

— Нехай буде.

Біля каси Таня непомітно поклала до кошика кілька шоколадок. Роман помітив.

— Це ще що?

— Для тата.

Вона лукаво всміхнулася.

— Поки мама хворіє, йому теж буде нелегко.

Роман тихо засміявся.

— Оце вже моя дівчина.

Після супермаркету вони заїхали до аптеки. Таня вже знала, які ліки призначив лікар, тому спокійно попросила все необхідне. Роман уважно слухав фармацевта.

— А вітаміни які порадите? — Можна ще вітамін С і комплекс для підтримки організму, — відповіла жінка.

— Тоді давайте теж.

Коли вони вийшли з аптеки, у руках уже було кілька пакетів. Таня похитала головою.

— Ром...

— Що?

— Ти ж розумієш, що мама нас зараз сваритиме?

— Знаю.

— Скаже, що не треба було стільки витрачати.

— Теж знаю.

— І?

Він усміхнувся.

— Нехай сварить.

Вони поклали пакети до багажника й рушили далі. Чим ближче ставало до села, тим частіше Таня дивилася у вікно. Знайомі поля. Невеликі лісосмуги. Старий місток через річку. Вона впізнавала кожен поворот. Кожне дерево. Кожен будинок.

— Майже приїхали... — тихо сказала вона.

Роман лише кивнув. За кілька хвилин машина повільно звернула на знайому вулицю. Біля хвіртки вже стояв Танин тато. Щойно він побачив автомобіль, на його втомленому обличчі з'явилася щира усмішка. Роман заглушив двигун. Подивився на Таню.

— Поїхали.

Вона кивнула. І, міцно стиснувши його долоню, вони разом вийшли з машини. Попереду був тиждень, який мав стати їхньою першою справжньою розлукою. Але поки що вони ще були разом.

Кілька наступних годин промайнули майже непомітно. Таня одразу пішла до мами. Допомогла їй випити ліки, заварила чай із медом та лимоном, поправила ковдру й майже весь час сиділа поруч, тихо розмовляючи з нею. Роман тим часом вийшов на подвір'я. Віталій Іванович саме заносив до сараю мішки з кормом.

— Віталію Івановичу, давайте допоможу, — одразу сказав Роман.

Та не треба, Романе, я сам.

— Удвох буде швидше.

Не чекаючи відповіді, він підхопив один із мішків. Віталій Іванович лише усміхнувся.