Що я роблю не так?

 Роман

Я ще довго дивився на зачинені двері спальні. У квартирі було тихо. Настільки тихо, що навіть цокання настінного годинника почало дратувати. На столі стояла майже недоторкана вечеря. Ще кілька хвилин тому ми сиділи навпроти одне одного, а зараз між нами ніби виросла прірва. Я важко видихнув і провів долонею по обличчю.

— От дурень... — тихо пробурмотів сам до себе.

Я чудово розумів, що останні слова були зайвими.

«Бо я чоловік.»

Навіщо я взагалі це сказав? Адже справа була зовсім не в цьому. Я не хотів керувати Танею. Не хотів її обмежувати. Я просто... Просто хотів, щоб вона ні в чому не мала потреби. Щоб могла спокійно навчатися. Відпочивати. Радіти життю. А всі проблеми залишалися на мені. Хіба це погано? Я ще раз подивився на двері спальні. Хотілося зайти. Обійняти її. Сказати, що я не це мав на увазі. Але... Якщо зараз поступлюся, вона вирішить, що я погодився. Ні. Я мав стояти на своєму. Бо був упевнений, що так буде краще. Я мовчки прибрав зі столу, вимив посуд і погасив світло на кухні. У спальню зайшов майже безшумно. Таня лежала, відвернувшись до стіни. Не спала. Я знав це. За два місяці спільного життя вже навчився розуміти кожен її подих. Я тихо ліг поруч. Між нами залишилося якихось тридцять сантиметрів. Ніколи раніше вони не здавалися такими величезними. Я дивився в темряву. Вона теж не спала. Я це відчував.

Хотілося простягнути руку.

Торкнутися її долоні.

Притягнути до себе.

Сказати: «Маленька, не сердься...»

Але гордість перемогла.

— Добраніч, — тихо сказав я.

За кілька секунд почув таку ж тиху відповідь:

— Добраніч...

І це було найболючіше «добраніч» у моєму житті. Наступного ранку я прокинувся раніше, ніж задзвонив будильник. За звичкою повернув голову. Таня спала. Світле волосся розсипалося по подушці, а одна долоня лежала біля обличчя. Ще вчора я обов'язково прибрав би їй волосся за вушко, поцілував би в лоб і тихо прошепотів:

«Таню... сонечко... прокидайся...»

Сьогодні я просто дивився. Не тому, що не хотів. Тому що не знав, чи маю право. Я мовчки встав із ліжка. Через кілька хвилин почув, як вона теж прокинулася. На кухні ми зустрілися поглядами лише на мить.

— Доброго ранку.

— Доброго...

І знову тиша. Поки Таня смажила сирники, я варив каву. Раніше ми постійно жартували. Вона могла нишком вкрасти в мене шматочок сиру. Я спеціально бурчав, а вона сміялася. Сьогодні було чути лише, як шкварчить пательня. До університету їхали мовчки. Я навіть не вмикав музику. Боявся, що вона тільки сильніше нагадуватиме про те, як було ще кілька днів тому. Біля корпусу Таня мовчки відстебнула ремінь безпеки.

— Гарного дня.

— І тобі.

Вона зачинила дверцята й, навіть не озирнувшись, пішла до університету. Я ще кілька секунд дивився їй услід. Потім стиснув кермо так сильно, що побіліли пальці. Чорт. Мені її вже бракувало. А минуло лише кілька хвилин. Та я все одно був переконаний. Минеться. Вона заспокоїться. І зрозуміє, що я хотів для неї лише найкращого. Саме з цією думкою я завів двигун і поїхав на роботу, навіть не підозрюючи, що ця впевненість почне руйнуватися набагато швидше, ніж мені здавалося.

Минув один день. Потім другий. Я й не думав, що кілька днів можуть тягнутися так довго. У квартирі майже нічого не змінилося. Таня так само вставала трохи пізніше за мене. Так само готувала сніданок. Так само бажала гарного дня. Тільки тепер у її голосі не було тепла. І це боліло найбільше. Я постійно ловив себе на тому, що шукаю її погляд. За сніданком. У машині. На перервах в університеті. Але вона ніби навчилася дивитися крізь мене. Не тому, що перестала кохати. Я це відчував. Просто образа виявилася сильнішою. На третій день я зрозумів одну дивну річ. Найважче було не вдома. Найважче було після пар. Раніше ми разом виходили з корпусу. Я забирав її рюкзак. Вона брала мене під руку. Ми жартували дорогою до машини. Тепер усе відбувалося механічно. Я мовчки відкривав перед нею дверцята. Вона так само мовчки сідала. І всю дорогу дивилася у вікно. Хотілося хоча б увімкнути музику. Але я боявся. Боявся, що будь-яка наша улюблена пісня зараз зробить тільки гірше.

На шиномонтажі роботи було стільки, що часу на перепочинок майже не залишалося.

Автомобілі стояли в черзі.

Одні заїжджали.

Інші виїжджали.

Компресор гудів майже без зупинки.

Я працював машинально.

Колесо.

Домкрат.

Гайковерт.

Балансування.

Наступна машина.

Руки робили все самі.

А голова була зовсім в іншому місці.

Кілька разів я діставав телефон.

Відкривав наш із Танею чат. Останнє повідомлення було ще до сварки.

«Купиш молоко? »

Я тоді відповів:

«Куплю, маленька.»

Палець завис над клавіатурою.

«Поїла?»

Я стер.

«Не мерзни.»

Знову стер.

«Пробач...»

І це повідомлення теж так і не було надіслане. Я заблокував телефон і засунув його назад у кишеню.

— Ром!

Я навіть здригнувся.

— Га?

Денис дивився на мене, схрестивши руки на грудях.

— Це колесо ти вже хвилини дві гіпнотизуєш. Позаду тихо засміявся Віталік.

— Він сьогодні взагалі якийсь не свій.

До нас підійшов Андрій.

— Посварилися?

Я промовчав. Цього вистачило.

— Ну точно, — зітхнув Денис.

— Через що? — запитав Віталік.

Я відклав гайковерт.

— Через роботу.

— Яку роботу?

— Таня хоче працювати.

Хлопці переглянулися.

— Ну... і що? — спокійно сказав Андрій.

Я насупився.

— У сенсі?

— Якщо хоче, нехай працює.

Я навіть посміхнувся. Гірко.

— А навіщо?

— Бо хоче.

— Я можу забезпечити нас.

Віталік сперся плечем об підйомник.